Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

Вони сиділи в студії. Між ними на столі — старий ноутбук, чашки з кавою, ще неповні тексти пісень і нотатки. Повітря було важким від думок, що вони обидва тримали при собі, уникаючи повних розмов про те, що неминуче наближається. Останній день перед від'їздом.
Злата дивилась на екран ноутбука, але не бачила тексту. Її думки були далеко — в іншому місті, в іншій реальності, яку їй доведеться почати жити через кілька годин.

— У мене є новина, — сказала вона раптом, не підводячи очей від екрану.

Алекс не відповів відразу. Він витягнув з рюкзака новий альбом і розкрив його, щось обмірковуючи. Вікно в студії було відкрите, і до них долітала музика з вулиці. На якусь мить він просто слухав.

— Яка новина? — запитав він, не піднімаючи погляду.

Злата відклала ноутбук, поклала руки на коліна, схрестила їх. Відчула, як серце б’ється швидше.
— Мене прийняли на стажування. В інше місто. Починаю через два дні.

Вони мовчали більшість часу, лежачи на підлозі його студії, серед подряпаних колонок, розкиданих нот і недописаних віршів. Її голова лежала в нього на плечі, його рука — на її талії.
Повітря було важким від невисловлених страхів. Від тиші, що кричала гучніше за будь-яку пісню.

"Чому завжди, коли стає по-справжньому добре, все змінюється?" — подумала Злата.
"Ми тільки почали жити по-справжньому. Чому треба йти?.."

Алекс торкнувся її волосся, погладив — повільно, ніби запам’ятовував дотик.
— Ти думаєш, ми впораємось? — тихо, майже нечутно.
— А в нас є вибір?

Вранці вокзал пахнув кавою, пилом і нетерплячістю.
Гудки поїздів перемішувались з оголошеннями, голосами, візками з валізами. Люди поспішали, обіймалися, губилися в натовпі.

А для них — все завмерло.
Світ звузився до одного квадратного метра. Вони стояли посеред метушні, немов на окремому острові.

Алекс — в капюшоні, за темними окулярами, з гітарою в чохлі та рюкзаком, на вигляд спокійний. Але руки — видавали. Стиснуті, з напруженими пальцями.
Поруч Злата — в пальті, що ще пахло студією: кавою, пилом, нотами, ним. У руці — папка з документами, а в очах — тривога.

— Тобі вистачає часу, щоб дістатися до універу? — спитав він, не відводячи очей.
— У мене ще півтори години. А потяг — о другій. — Ледь помітна усмішка. — Я просто не хотіла йти до кінця. Хоч хотіла б зробити вигляд, що це не прощання.

Алекс затягнув ремінець на рюкзаку, підійшов ближче, зупинився прямо перед нею.

— Отже, ти їдеш на стажування? Я їду в тур.
— Так. У кожного збувається маленька мрія, тільки страшно до біса.

Він зітхнув і пригорнув її до себе.
Її щока лягла йому на груди. Стук його серця був нерівним.

— Мрія має бути страшною. Інакше вона недостатньо велика.

Злата з силою стиснула його куртку, наче хотіла залишити слід.

— І що ти скажеш про дівчину, яка їде в інше місто і живе без тебе?.. — її голос тремтів, наче під ногами була не бруківка, а лід.

Алекс нахилився до її вуха.

— Я скажу, що моє серце з нею. І буде там, поки вона не повернеться — або поки я не приїду.

Вона сміялась крізь сльози — той сміх, у якому більше любові, ніж радості.

— Тобі не страшно, що ми не витримаємо? Що я звикну без тебе? Що ти зустрінеш когось в турі?

— Мені страшно, — зізнався він. — Але більше — що ми зламаємось, якщо лишимось, втративши себе.
Я не хочу бути твоїм якорем. Я хочу бути твоїм вітром.

У динаміках пролунав сигнал. Посадка.

Вони подивились одне на одного — довше, ніж зазвичай.
Очима проходили весь шлях: знайомство, сварки, музика, перші ночі, перші "люблю", перші "вибач". Всі «може» й усі «назавжди».
Він нахилився, поцілував її сильно, по-дорослому. Потім — ще раз, м’яко, лагідно. Як обіцянку. Як печатку на серці.

— Я буду писати, — сказав Алекс. — І співати. І чекати.
— А я — буду рости. І теж чекати. І вірити, що ми того варті.

Вони розплели пальці. Повільно. Як ніби щось різали в собі.

Алекс пішов до платформи, не обертаючись.
Злата стояла ще кілька хвилин. Потім пішла до виходу, міцніше притискаючи папку до грудей.

"Це не кінець. Це — початок. Просто інший."

Коли вона озирнулась востаннє — його вже не було. Лише натовп. І місто — яке стало тлом. Спогадом. І домом, з якого почалася вона нова.

Зустрічі з Алексом стали рідкістю. Його Second Breath підкорював чарти, Blue Bloods мандрували з туру в тур, а зали — щоразу повніші. Їхні графіки розійшлися, наче орбіти далеких планет. Але їхній зв’язок не обірвався. Навпаки — набув нової, невидимої форми.

Щоночі, після виснажливого дня, наповненого юридичними справами та дедлайнами, Злата чекала на відеодзвінок. На екрані — втомлене, але живе обличчя Алекса. Його усмішка, навіть крізь пікселі, була для неї ковтком повітря, вітром з того світу, який був тільки їхнім.

— Сьогодні був шалений день, — розповідав він із готельного номера, поклавши гітару поруч. — Але публіка... Вони підспівували кожне слово.