Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Шляхи свободи. Відстрочення 📚 - Українською

Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Шляхи свободи. Відстрочення" автора Жан-Поль Сартр. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 98 99 100 ... 118
Перейти на сторінку:
червоні світлячки внизу східців; нічний потяг вирушав о третій двадцять. «У мене є сто франків, — переможно подумала вона. — У мене в сумочці сто франків».

Вона вже бігцем спускалася крутими східцями, Філіп бігцем спускався вулицею Монмартр, страхопуд, нікчемний страхопуд, то я страхопуд, еге? Ну, я вам покажу! Він вибіг на майдан; величезна темна галаслива пащека відкривалася на тому боці майдану, тхнуло капустою і сирим м'ясом. Він зупинився перед ґратами станції метра, покрай хідника стояли порожні ящики; під ногами в себе він побачив соломини і брудні сюди снували тіні. Івіш підійшла до віконця.

— Третій клас до Парижа.

— Туди й назад? — поспитався касир.

— Туди, — твердо відказала вона.

Філіп прокашлявся і щосили закричав:

— Геть війну!

Нічого не сталося, тіні так само снували у кав'ярні. Він склав долоні рупором і притулив їх до рота.

— Геть війну!

Його власний голос видався йому громом. Декілька тіней зупинилося, і він побачив, що до нього підходять люди. Їх було досить чимало, більшість була в кашкетах. Вони недбало наближалися і з цікавістю дивилися на нього.

— Геть війну! — гукнув він до них.

Вони були вже зовсім поруч; серед них були дві жінки й приємний на вигляд чорнявий молодик. Філіп з симпатією зиркнув на нього і заволав, не зводячи з нього очей:

— Геть Даладьє, геть Чемберлена, нехай живе мир!

Тепер вони оточили його, й він уперше за останні дві доби відчув, що йому добре. Вони дивилися на нього, піднявши брови, й нічого не казали. Він хотів було пояснити їм, що вони жертви капіталістичного імперіалізму, та голос його ніяк не міг зупинитися і знай волав: «Геть війну!» Це був справжнісінький переможний гімн. Він отримав дужого стусана у вухо і кричав далі, потім його садонули у писок і в праве око: він повалився на коліна й уже не кричав. Перед ним опинилася якась жінка, він бачив її коліна й черевички з плоскими каблуками, вона відбивалася і кричала:

— Негідники! Негідники! Це ж дитина, не чіпайте його!

Матьє почув пронизливий голос, який волав: «Негідники! Негідники! Це ж дитина, не чіпайте його!» Хтось відбивався посеред цілого десятка чоловіків у кашкетах; то була невисока жіночка, вона розмахувала руками, й коси падали їй на обличчя. Чорнявий молодик зі шрамом під вухом брутально тряс її, а вона волала:

— Він має рацію, всі ви боягузи, ви мусите бути на майдані Згоди і протестувати проти війни; а ви волієте лупцювати хлопчака, бо це не так небезпечно.

Гладка власниця публічного будинку, яка стояла перед Матьє, дивилася на цю сцену палаючими очима.

— Роздягніть її догола! — сказала вона.

Матьє з досадою одвернувся: такі оказії мусили зараз відбуватися на кожному середхресті. Переддень війни, переддень зброї: це було мальовниче, та його воно не стосувалося. Раптом він вирішив, що це стосується його. Він відіпхнув повію, увійшов у коло й поклав долоню на плече чорнявого молодика.

— Поліція, — сказав він. — Що сталося?

Молодик недовірливо глянув на нього.

— Та он той хлопчисько! Він кричав: «Геть війну!»

— А ти його вдарив? — суворо поспитався Матьє. — Ти що, не міг погукати поліцая?

— Та поліцаїв тут нема, пане інспекторе, — озвалася повія.

— А ти, мандрьохо, — сказав їй Матьє, — говоритимеш тоді, коли тебе спитають!

Чорнявий молодик геть знітився.

— Та нічого ми йому не зробили, — сказав він, облизуючи розбиті кісточки пальців. — Затопили в писок, щоб замовк, та й годі.

— Хто затопив у писок? — поспитався Матьє.

Молодик зі шрамом глянув на свої руки й зітхнув.

— Я, — зізнався він.

Інші відступили на крок; Матьє обернувся до них.

— Ви хочете потрапити у свідки?

Не відповідаючи, вони відступили ще далі. Повія вже зникла.

— Розходьтеся, — сказав Матьє, — а то позаписую ваші прізвища. А ти залишся.

— А що, — поспитався молодик, — тепер французів замикають до хурдиги за те, що вони не дають німакові влаштовувати провокації?

— Не твоє діло, — сказав Матьє. — Розберемося.

Роззяви розійшлися. Залишилося двоє чи троє, вони стояли на порозі кав'ярні й дивилися. Матьє нахилився до хлопчака: його дали добрячої лупки. З розбитої губи текла кров, а ліве око геть запливло. Правим оком він пильно дивився на Матьє.

— Це я кричав, — гордо сказав він.

— Не міг вигадати нічого кращого, — сказав Матьє. — Встати можеш?

Хлопчак насилу підвівся. Він упав у салату; ззаду прилип до нього листок салати, а за піджак зачепилися соломини. Жіночка обтріпала його долонею.

— Ви знаєте його? — запитав Матьє..

Вона трохи повагалася.

— Н-ні, — відказала вона.

Хлопчак зареготався.

— Звичайно ж, знає. Це Ірена, секретарка Пітто.

Ірена понуро зиркнула на Матьє.

— Ви ж не зачините його за цю витівку?

— Не знаю.

Молодик зі шрамом сіпнув його за рукав: в нього був знічений вигляд.

— Я заробляю на хліб, пане інспекторе, працюю я. Якщо мені доведеться йти з вами до комісаріяту, то я запізнюся на нічну зміну.

— Документи.

Молодик простягнув йому нансенівський паспорт, звали його Канаро.

Матьє засміявся.

— Народився в Константинополі! — сказав він. — Виходить, ти так любиш Францію, що ладен убити будь-кого, хто нападе на неї.

— Це моя друга батьківщина, — з гідністю відказав молодик.

— Ти, звичайно ж, сам попросишся до війська?

Молодик не відповів. Матьє записав його прізвище й адресу до свого блокнота.

— Ушивайся звідси, — сказав він. — Тебе викличуть. А ви йдіть зі мною.

Вони рушили вулицею Монмартр і зробили декілька кроків. Матьє підтримував хлопчака, бо він заточувався. Ірена поспиталася:

— Скажіть, ви його відпустите?

Матьє не відповів: вони ще не дуже далеко відійшли від Центрального ринку. Вони пройшли ще трохи, а потім, коли підійшли до ліхтарні, Ірена стала перед Матьє і з ненавистю зиркнула на нього.

— Нишпорка проклятий!

Матьє зареготався: коси падали на її лице, й вона дмухала на пасма, які заважали їй дивитися.

— Та не нишпорка я, — сказав він.

— Справді?

Вона знай трясла головою, намагаючись відкинути коси. Врешті вона люто вхопила їх і закинула назад. З'явилося її обличчя, матове, з великими очима. Вона була дуже гарна і начебто не дуже й здивувалася.

— Якщо ви не з поліції, то гарно пошили їх у дурні, — зауважила вона.

Матьє не відповів. Ця історія вже не тішила його. Йому зненацька захотілося прогулятися вулицею Монторґей.

— Гаразд, — сказав він, — зараз я посаджу вас у таксі.

Посеред вулиці стояло кілька авт. Матьє підійшов до одного з них, тягнучи за собою хлопчака. Ірена йшла за ними. Правою рукою вона притримувала коси над обличчям.

— Сідайте.

Вона зашарілася.

— Знаєте, я згубила сумочку.

Матьє пхнув хлопчака до авта: одну руку він поклав йому

1 ... 98 99 100 ... 118
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шляхи свободи. Відстрочення», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шляхи свободи. Відстрочення"