Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

— Тут уся справа в одежі, — дійшов він висновку. — Не інакше. Вони думають, що я селюк, і не хочуть зі мною знатись. У нас в Ольстері ніхто не сміявся з цього капелюха. Але, мабуть, якщо хочеш, щоб тутешні жителі від тебе носи не відвертали, одягайся по-їхньому.

І Полов'яна Довбешка пішов до великого універсального магазину, де його радо зустріли, і потирали руки, і знімали з нього всілякі мірки, любовно натягуючи стрічку рулетки над опуклістю грудної кишені, де він усього лише зберігав на щастя маленький кукурудзяний качан із парною кількістю зерен. Незабаром посильні з коробками і пакетами вже потяглися до його готелю на Бродвеї.

А о дев'ятій годині вечора з ґанку готелю зійшов хтось, у кому Ольстер не пізнав би свого. Черевики кольору беж, канотьє наймоднішого фасону, світло-сірі штани щойно випрасувані; з нагрудної кишені елегантного англійського піджака виглядає яскраво-синя хустка. Комірець — сліпучої білизни, хоч на вітрину прального закладу; пшеничне волосся акуратно підстрижене; і жмутка сіна за вухом, ясна річ, немає.

Хвилину він постояв у всій своїй пишноті, наче дозвільний гуляка, що обдумує маршрут вечірніх розваг. І пішов людною, яскраво освітленою вулицею легкою, пружною ходою мільйонера.

Але поки він там стояв, його встигла примітити пара найнаметаніших і найгострозоріших очей у місті. Високий брюнет зі світлими очима одним рухом брів покликав до себе двох спільників, що тупцялися біля під'їзду готелю.

— Фермер з монетою, — сказав брюнет. — Зелений, мов огірочок. За мною!

О пів на дванадцяту до поліційної дільниці на Сорок сьомій вулиці увірвався потерпілий із плутаною, сумною повістю на вустах.

— Дев'ять з половиною сотень! — задихаючись, твердив він. — Уся моя частка за бабусину ферму!

Черговий сержант насилу добився від нього імені — Джейбс Буллтанг, що проживає в Долині Акацій, округ Ольстер; а потім став записувати, як виглядали кривдники.

Коли Конант зайшов до редактора спитати про долю свого вірша, його одразу провели просто до кабінету, уставленого статуетками роботи Родена і Дж. Дж. Брауна.

— Тільки-но я прочитав перший рядок «Газелі біля джерела», — сказав йому редактор, — як одразу зрозумів, що переді мною твір людини, котра все життя провела віч-на-віч із Природою. Мене не збила з пантелику досконалість форми. Просто виникло таке відчуття — прошу пробачити заяложене порівняння, — ніби живе, вільне дитя полів і лісів у модному міському одязі крокує Бродвеєм. Одіянням не приховаєш людини.

— Дякую, — сказав Конант. — Чек, я сподіваюсь, буде, як завжди, у четвер?

Моралі цього оповідання дещо сплутались. Ось дві на вибір: «Сиди в себе на фермі», або «Не пиши віршів».

Психея і хмарочос

Якщо ви філософ, то можете вчинити ось що: піднятися на дах великого будинку і, поглядаючи з трьохсотфутової висоти на людей унизу, зневажати їх як нікчемних комашок. Вони повзають, товчуться й кружляють, безцільно, тупо, безтолково, наче якісь недоладні водяні клопи на ставку в літню пору. Не скажеш навіть, що вони снують, як мурашки, бо мурашка, із властивою їй завидною розсудливістю, завжди знає, як їй швидше потрапити додому. Становище в мурашки на землі невисоке, проте ж як часто буває, що він вже й додому прийшов, і капці дістав з-під ліжка, а ви ще нудитеся на висоті свого становища, застрягши на станції надземки.

Отже, для філософа-дахолаза людина — лише жалюгідна, нікчемна комашка. Біржові маклери й поети, мільйонери, чистильники чобіт, красуні, землекопи й політики перетворюються на чорні цяточки, які на вулиці завширшки з ваш палець ухиляються від інших чорних цяток, трохи більших за розміром.

Саме місто з такої піднесеної точки зору, зіщулившись, постає сумбурним стовпищем перекошених будівель у немислимо спотвореній перспективі, могутній океан перетворюється на калюжу, сама земна куля — на м'ячик для гольфа[347], загублений у Всесвіті. Усе буденне й дрібне відступає геть. Філософ звертає свій погляд до небес, і, надихнувшись новим баченням світу, підноситься душею. Він відчуває себе нащадком Вічності й наступником Часу. Він відчуває, що Простір теж має дістатися йому в законний і невід'ємний спадок, і, запалюючись, роздумує про те, що колись істоти, подібні до нього, таємничими повітряними стежками полинуть від планети до планети. Крихітний світ у нього під ногами, на якому, наче піщинка на Гімалайській вершині, лежить сталева вишка хмарочоса, — лише нескінченно мала крупиця у круговороті незліченної безлічі таких самих інших. Честолюбні надії чорненьких метушливих комашок там унизу, їхні досягнення, дріб'язкові перемоги та вподобання — що вони порівняно зі спокійною і грізною безмежністю Всесвіту, який з усіх боків оточує їхнє вбоге місто?

За те, що філософа неодмінно відвідують такі думки, можна ручатися сміливо. Їх спеціально відібрали з різних філософських напрямів, що тільки існують на світі, і, забезпечивши в кінці, як годиться, знаком питання, затвердили обов'язковим зразоком глибокодумності на великій висоті. І коли філософ сідає в ліфт і їде вниз, розум його збагачений, душа сповнена спокою, погляди на суть світобудови широкі, мов пряжка на поясі Оріона[348].

Проте якщо вас звуть Дезі і вам дев'ятнадцять років, якщо ви працюєте в кондитерській на Восьмій авеню й одержуєте шість доларів на тиждень, при тому що встаєте о шостій тридцять ранку і трудитеся до дев'ятої вечора, а мешкаєте в холодній і тісній, п'ять футів на вісім, мебльованій комірці і витрачаєте на сніданок лише десять центів, якщо до того ж ви ніколи не вивчали філософії, — тоді з висоти хмарочоса ви, можливо, дивитиметеся на речі інакше.

Двоє зітхали за непричетною до філософії Дезі, двоє домагалися її руки. Першим був Джо, власник найменшої крамниці в Нью-Йорку. Вона була розміром приблизно з ящик, у яких зберігають робочий інструмент, і ліпилася, на кшталт ластівчиного гнізда, до кута хмарочоса в діловій частині міста. У ній продавалися газети, фрукти, цукерки, збірки пісень, цигарки, а влітку й лимонад. Коли ж, трясучи вкритими інеєм кучерями, приходила сувора зима і заганяла Джо з його фруктами до помешкання, то місця в крамниці лишалося саме враз на хазяїна, його товар, грубку завбільшки з графинчик для оцту та на одного покупця.

Джо не належав до тієї нації, що робить у нас фурор[349] своїми фугами та фруктами. Він був кмітливий молодий американець, який потроху відкладав гроші і хотів, аби Дезі допомагала йому їх проживати. Він уже тричі робив їй пропозицію про одруження. І його любовна пісня звучала так:

— Ти знаєш, Дезі, як я хочу, щоб ми