Читати книгу - "Доктор Фаустус"

Певна річ, ця дата означає час моєї праці над життєписом, а не той, до якого дійшла розповідь і який припадав на осінь 1912 року, коли, за двадцять два місяці до початку минулої війни, Адріан з Рюдігером Збройносеном повернувся з Палестріни до Мюнхена і спочатку поселився в одному зі швабінзьких пансіонів для іноземців (у пансіоні «Гізелла»). Не знаю, чому мене так вабить ця подвійна хронологія — особиста й та, що стосується об'єкта розповіді,— й чому мені так кортить зазначити час, у якому перебуває оповідач, і той, у якому точаться події, що про них іде мова. Це дуже своєрідне схрещення часових площин, і, до речі, з ними треба пов'язати ще одну, третю: час, який колись читач згає на ласкаве ознайомлення з написаним тут, тож цей останній матиме справу з потрійною хронологією: своєю власною, авторовою та історичною.

Не буду далі вдаватися в ці міркування, що в моїх власних очах мають відтінок якоїсь тривожної марноти, лише додам, що епітет «історичний» набуває багато похмурішого звучання, коли його прикласти не до того часу, про який, а до того, в який я пишу. Останніми днями лютувала битва за Одесу, кривавий бій, що закінчився переходом славетного міста на Чорному морі до рук росіян, хоч супротивник і не зміг перешкодити нам перегрупувати свої війська. Він напевне не зможе перешкодити нам зробити це й у Севастополі, другій нашій твердині, яку, видно, хоче захопити явно більшими за наші силами. Тим часом повітряні напади на нашу надійно укріплену фортецю Європу стають дедалі жахливіші. Що з того, що багато тих чудовиськ, які посилають на наші голови все потужніші бомби й пожинають дедалі страшніший урожай, і самі стали жертвою нашої героїчної оборони? Тисячі їх затьмарюють небо відважно об'єднаного континенту, і все нові наші міста обертаються в руїни. Лейпціг, що зіграв таку важливу роль у становленні Леверкюна, у його життєвій трагедії, зазнав недавно цієї біди повною мірою: кажуть, що його славетний видавничий квартал обернувся в купу уламків, а неоціненні літературно-освітні скарби знищено — величезна втрата не тільки для нас, німців, а й для всього культурного світу, який, проте, в засліпленні чи з справедливого почуття гніву ладен із цим змиритися. Так, боюся, що ми дійдемо до загибелі через цю фатально ведену політику, яка зіткнула нас одночасно з найбільшою за кількістю населення, до того ж охопленою революційним настроєм, і наймогутнішою за своїм виробничим рівнем державою, — бо скидається на те, що американській промисловій машині не довелося навіть працювати на повну потужність, щоб вивергнути таку силу військового спорядження. Вражає і змушує тверезо дивитися на речі те, що навіть немічні демократи вміють користатися цією страхітливою зброєю; переконуючись у цьому, ми що день, то більше відвикаємо від хибного уявлення, буцімто війна — прерогатива німців і в мистецтві насильства всі інші — нікчемні дилетанти. Ми (монсеньйор Запарканнер і я тут не виняток) почали помилятися в усьому, що стосується воєнної техніки англосаксів, а напруження у зв'язку з можливим вторгненням дедалі зростає: з усіх боків чекають нападу мільйонів краще за нас споряджених солдатів на нашу європейську фортецю, чи, може, краще сказати — на нашу в'язницю, чи, краще — на нашу божевільню? І тільки найяскравіші описи справді, мабуть, грандіозних заходів проти ворога, який надумав би висадитись на чконтинент, заходів, спрямованих на те, щоб уберегти нас і цю частину світу від втрати наших теперішніх вождів, здатні витворити психічну противагу загальному жахові перед майбутнім.

Звичайно, час, у який я пишу, з історичного погляду незрівнянно бурхливіший за той, про який я пишу, за Адріанів час, що провів його лише до порога нашої неймовірної доби, і мені хочеться від щирого серця сказати йому, сказати всім тим, кого вже немає серед нас і вже не було, як усе це почалося: «Добре вам! Спочивайте в мирі!» Для мене важливо, що Адріанові не доводиться переживати наші сьогоднішні тривоги, я вважаю, що так краще для нього, і за право усвідомлювати це ладен витерпіти всі страхіття того часу, в якому досі живу. В мене таке відчуття, наче я живу за нього, замість нього, наче несу тягар, якого уникли його плечі,— одне слово, наче я роблю йому послугу, звільняючи його від обов'язку жити; І це відчуття, хай ілюзорне, навіть дурне, тішить мене, воно відповідає моєму постійному бажанню прислужитися, допомогти йому, захистити його, — потребі, яку я так рідко мав нагоду задовольнити за життя свого приятеля.

* * *

Мені здається вартим уваги те, що Адріанове перебування у швабінзькому пансіоні тривало всього кілька днів і що він взагалі не робив ніяких спроб знайти постійне житло в місті. Збройносен ще з Італії написав своїм колишнім господарям на Амалієнштрасе і забезпечив собі звичне помешкання. Адріан не думав ані знов винаймати кімнату в сенаторші Роде, ані взагалі залишатися в Мюнхені. Видно, він мовчки давно вже це обміркував і вирішив, і то так твердо, що навіть не поїхав попередньо до Пфайферінга під Вальдсгутом, щоб розвідати все й домовитись, а обмежився телефонною розмовою, до того ж зовсім короткою. Він зателефонував Нічичиркам із пансіону «Гізелла» — до апарату підійшла сама матуся Ельза, — відрекомендувався одним із двох велосипедистів, яким колись дозволено було оглянути дім та подвір'я, і спитав, чи згодні були б господарі винайняти йому спальню нагорі і для праці вдень абатський покій унизу, а якщо згодні, то за яку ціну. Перше ніж назвати ціну, яка потім, разом із харчуванням та обслуговуванням, виявилася дуже помірною, пані Нічичирк поцікавилася, про котрого з двох відвідувачів ідеться, про письменника чи музиканта, з'ясувала, явно перевіряючи тодішні свої враження, що йдеться про музиканта, а тоді висловила свої сумніви, чи він вибрав добре місце для себе, — звичайно ж, тільки задля його користі і з його погляду; а втім, він краще знає, що йому треба. Вони, Нічичирки, сказала господиня, живуть не з квартирантів, це не їхнє ремесло, а