Читати книгу - "Консуело"

— Я думав, що ти померла, о моя душе, о моя розрадо! — вигукнув Альберт, опускаючись біля неї на коліна. — І перш ніж піти за тобою в могилу, я хотів прикрасити тебе емблемою шлюбу. Квіти не ростуть навколо мене, Консуело. Тільки з темного кипариса міг я сплести для тебе весільний вінок. Ось він, не відкидай його. Якщо нам із тобою судилося померти тут, то дозволь мені заприсягтися тобі: якщо я повернуся до життя, у мене не буде іншої дружини, крім тебе, а якщо помру, то помру поєднаним із тобою цією нерозривною клятвою.

— Як? Хіба ми заручені? — злякано, розгублено дивлячись навсібіч, вигукнула Консуело. — Хто поєднав нас шлюбними узами? Хто освятив наш шлюб?

— Доля, мій янголе! — відповів Альберт із невимовною ніжністю й смутком. — Не думай піти від неї! Дивна доля для тебе й тим більше для мене. Ти не розумієш мене, Консуело, але ти мусиш знати істину. Щойно ти заборонила мені переноситися спогадами в минуле, у пітьму часів. Моя істота корилася тобі, й тепер я більше нічого не знаю про попереднє життя. Але я осягнув своє теперішнє, і я знаю його: воно миттєво пронеслося все переді мною, у той час як ти спочивала в обіймах смерті. Це твоя доля, Консуело, належати мені; одначе ти ніколи не будеш моєю. Ти не любиш мене й ніколи не полюбиш так, як я люблю тебе. Твоя любов до мене — тільки милосердя, твоя самовідданість — тільки героїзм. Ти свята, яку Господь посилає мені, і ти ніколи не будеш для мене жінкою. Я маю померти, зсушений любов'ю, яку ти не можеш розділити. І все-таки ти будеш моєю дружиною, як зараз ти вже моя наречена: якщо ми з тобою загинемо тут, ти з жалю погодишся назвати мене своїм чоловіком, хоча жоден поцілунок ніколи не має скріпити це; якщо ж ми побачимо сонячне світло, то совість змусить тебе виконати стосовно мене те, що визначено Богом.

— Графе Альберте, — сказала Консуело, пориваючись підвестися з ложа, вкритого шкурами чорних ведмедів, які нагадували похоронний покров, — я не знаю, що змушує вас так говорити: занадто захоплена вдячність до мене чи марення, яке все ще триває. У мене немає більше сил боротися з вашими ілюзіями, і якщо вони обернуться проти мене — а я ж прийшла до вас із небезпекою для життя, щоб утішити вас і допомогти вам, — то я почуваю, що не зможу постояти ні за своє життя, ні за волю. Якщо моя присутність вас дратує, а Господь покинув мене, нехай буде його свята воля. Ви думаєте, що знаєте багато, але ви не підозрюєте, наскільки отруєне моє життя і з якою байдужістю я б пожертвувала ним.

— Я знаю, що ти нещасна, моя бідолашна, моя свята Консуело! Знаю, що на чолі твоєму терновий вінець, але зірвати його з тебе мені не дано. Не знаю я ні причин, ні наслідків твоїх нещасть і не запитую тебе про них. Але я мало любив би тебе, я був би недостойний твого співчуття, коли б із першої ж нашої зустрічі не зрозумів, не відчув того смутку, яким сповнені твоє серце й усе твоє життя. Чого ж тобі боятися мене, о розрадо моєї душі? Ти, така стійка й така мудра, ти, якій Господь уселив слова, що скорили й оживили мене за одну мить, — невже в тобі раптом стало вгасати світло віри й розуму, позаяк ти починаєш страшитися свого друга, свого слуги, свого раба? Отямся, мій янголе, глянь на мене: ось я біля ніг твоїх і назавжди схиляю чоло до землі. Чого ти хочеш? Що накажеш? Можливо, ти бажаєш вийти звідси зараз же, сама, без мене? Бажаєш, щоб я ніколи більше не показувався тобі на очі? Якої жертви ти вимагаєш? Яку обітницю хочеш ти почути від мене? Усе можу я тобі обіцяти й у всьому тобі коритися. Так, Консуело, я можу стати спокійним, покірним і на вигляд навіть такою ж розсудливою людиною, як інші. Скажи, чи буду я тоді менш страшний тобі, менш неприємний? Дотепер я ніколи не міг робити того, що хотів, відтепер же мені дано буде виконати все, що ти побажаєш. Можливо, переробивши себе так, як ти цього хочеш, я помру, але тепер моя черга сказати тобі, що моє життя завжди було отруєне і я з радістю віддам його заради тебе.

— Дорогий і великодушний Альберте, — сказала заспокоєна й розчулена Консуело, — говоріть ясніше, дайте мені нарешті проникнути в глибину вашої непроникної душі. У моїх очах ви людина, що стоїть вище за всіх інших; із найпершої хвилини нашої зустрічі я відчула до вас повагу й симпатію, і в мене немає причин приховувати це від вас. Мені ввесь час говорили, начебто ви безумець. Але я ніколи цьому не вірила. Всі ці розповіді тільки збільшували мою повагу і довіру до вас. Проте я не могла не визнати, що ви страждаєте якоюсь душевною недугою, глибокою і дивною. І ось я, можливо, самовпевнено, уявила чомусь, що зможу полегшити ваші страждання. Ви самі сприяли цьому моєму переконанню. Я прийшла до вас, і ви розповідаєте про мене й про себе самого стільки глибокого, стільки правдивого, що я готова була б схилитися перед вами, якби не ваш фаталізм, із яким я ніяк не можу погодитися. Можу я, не ображаючи вас і не змушуючи вас страждати, висловити вам усе?

— Говоріть, Консуело, я заздалегідь знаю, що ви хочете сказати.

— Добре, я дала собі слово висловити вам усе. Ви доводите до відчаю всіх, хто вас любить. Вони думають, що слід берегти від стороннього ока і щадити те, що вони називають вашим божевіллям; вони бояться довести вас до крайнього роздратування, якщо дадуть вам помітити, що вони бачать його, боліють серцем і страшаться його. Сама я не вірю в це божевілля й тому без усякого страху запитую вас: чому ви з вашим розумом часом справляєте враження божевільного? Чому при всій своїй доброті ви буваєте невдячні й зарозумілі? Чому така освічена й релігійна людина, як ви, може віддаватися маренню хворого, розчарованого розуму? Нарешті, чому зараз ви на самоті, заживо поховані в цьому похмурому підземеллі, вдалині від люблячої родини, яка розшукує й оплакує вас, удалині від ближніх, про яких ви так ревно піклуєтесь, і, нарешті, вдалині від мене? Адже ви самі прикликали мене й говорили, що мене любите,