Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том другий"

За три милі далі Бек наскочив на зовсім свіжий слід, і шерсть наїжилась йому на потилиці. Слід провадив до табору Джона Торнтона. Тихенько крадучись, Бек побіг цим слідом, і кожен його нерв напружувався, і він прислухався й ловив силу дрібниць, що оповідали йому цілу історію, тільки не договорювали самого кінця. Він нюхом чув, яке живе створіння тут пройшло, що назирці за ним він ішов. Він завважив, що ліс якось дивно мовчав. Пташки ніби позникали, білки позаховувались, і він мигцем тільки одну з них побачив: сіреньке тільце припало до сухої гілки й здавалось частиною її, живим наростом на дереві.

Бек усе гнався нечутно вперед, тінню маячів поміж деревами, коли враз морда йому повернулася вбік, неначе щось ухопило й потягло його. Він кинувся туди, на цей новий запах, і наскочив у гущавині на Ніга. Той лежав боком, неживий. Він, мабуть, доволікся сюди й тут упав. У тілі стриміла опірена стріла, що прошила його наскрізь.

За сто ярдів далі, на самій стежці, у передсмертному конанні тіпався один з кудлачів, куплених у Доусоні. Бек, не спиняючись, пробіг повз нього. З табору лунали тихі звуки багатьох голосів, то тихіше, то посилюючись, ніби монотонний спів. Бек животом проповз на край галяви. Тут лежав долілиць Ганс, наче той їжатець, утицяний силою-силенною стріл. Бек глянув у бік, де зліплено було куреня з ялинового гілля, і шерсть йому стала дуба і непереможна лють пойняла його всього. У нестямі вія дико й шалено загарчав. Останній раз у житті чуття взяло гору в ньому над хитрістю й розвагою, але така вже велика була його любов до Джона Торнтона, що він одразу знетямився.

Індіяни з плем'я їхетів, що танцювали навколо решток куреня, почули страшний рев і побачили, що на них женеться звір, якого вони зроду не бачили. Це був Бек. Немов утілений сказ, він вихором налетів на них з однією шаленою жагою — вбивати. Він стрибнув на чоловіка, що стояв спереду, — це був ватаг, — і вмить розшматував йому горло так, що кров фонтаном бурхнула з вени. Коли індіянин упав, Бек зараз же вчепився в горло другому. Опинатись йому було неможливо. Він ускочив між люди, у саму середину, скажено крутився, рвав, гриз, убивав їх. Його рухи в безладній юрбі індіян були такі надзвичайно швидкі, що стрілами, які пускали в собаку, вони вбивали один одного. Молодий мисливець кинув у нього списа, але замість Бека прохромив груди своєму товаришеві, аж спис вистромився тому зі спини. Їхетів опанував сліпий жах. З вигуками: «Нечиста сила! Нечиста сила!» — вони метнулися врозтіч і зникли в лісі.

І справді, Бек був достеменним сатаною, коли несамовито гнався за ними вслід, наче за дичиною, і валив їх з ніг, коли вони бігли між деревами. Це страшний бух день для їхетів. Вони розбіглися по всій околиці, й тільки через тиждень зійшлися далеко в долині ті, що повиживали, і стали лічити свої втрати.

А Бек, утомлений переслідуванням, повернувся, до зруйнованого табору. Піт лежав мертвий під своїм укривалом. Його, мабуть, убили в першу ж мить, знебачки.

А Торнтон одчайдушно боровся, про це свідчили свіжі сліди на землі, що вели до глибокого ставка. Бек на них прочитав усі подробиці. На краю ставка, головою й передніми лапами в воді, лежала Скіт, до смерті вірна господареві. Самий ставок, брудний та каламутний від промивання золота, ховав у собі те, чого шукав Бек. Бек простежив сліди Джона Торнтона до води, а з неї вже слідів не було.

Цілий день Бек або сидів коло ставка, або блукав по табору, не знаходячи собі місця. Він знав смерть, як кінець усякого руху, знав, що живі виходять з життя й не вертаються ніколи, і розумів, що Джон Торнтон помер. Він відчував у собі величезну порожнечу, ніби голод якийсь, але ця порожнеча боліла, і ніякою їжею не можна було її запорожнити. Він забував про свій біль тільки тоді, коли дивився на трупи забитих індіян. У ці хвилини в ньому прокидалися гордощі самим собою — ніколи ще зроду він такого чуття не зазнавав. Він же вбив людину, найблагороднішу дичину, і вбив за законом дрючка й зубів. Бек допитливо обнюхував трупи. Вони повмирали так легко. Навіть собаку важче вбити, ніж їх було. Коли б не їхні стріли, списи й дрючки, то вони нічого б не варті були. Тепер він не боятиметься людей, особливо коли в них нема в руках дрючка, стріли та списа.

Настала ніч. На небі виплив місяць і, підбившись високо над деревами, осяяв усе своїм облудним світлом. Сумовито сидячи біля ставка, Бек відчув раптом, що в лісі прокидається якесь нове життя. Він підвівся й став слухати, втягуючи носом повітря. Здалеку ледве чутно долинало чиєсь скавучання, а тоді до нього прилучився цілий хор. Чимраз ці звуки наближались і бриніли голосніше. Для Бека це були вже знайомі звуки з того іншого світу, що так уперто нагадував йому про себе. Він вийшов на галявину й наслухався. Так, це той самий поклик, тільки тепер у ньому більше владних, потужних нот. І Бека, як ніколи досі, потягло туди. Джон Торнтон помер. Останній зв'язок порвався. Людина та її вимоги більше для нього не існували.

Полюючи на живу здобич, — так само, як полювали на неї їхети, — вовча зграя бігла за лосями, що переходили на південь. Разом із ними вовки вийшли з краю лісів та струмків і спустилися з межиріччя в цю долину. Срібним потоком вони ринули на галявину, що серед неї стояв Бек, чекаючи на них, непорушний, як статуя. В непевному світлі місяця він здавався величезним. Вовки полохливо спинились, але за хвилину найсміливіший з них кинувся на нього. Бек відбив його швидким, як блискавка, ударом і знову стояв тихо, не рухаючись, а вовк з перегризеною шиєю качався, на землі. За першим вовком кинулось на Бека, один по одному, ще троє, але всі, так само один по одному, повідлітали, і, обливаючись кров'ю, попадали з перегризеними горлами або пошматованими плечима.

Цього було доволі. Ціла зграя оскаженіла. Штовхаючись, наступаючи одне на одного й заважаючи одне одному, вовки безладною купою накинулись на Бека. Але тут стала Бекові в пригоді його дивовижна рухливість і