Читати книгу - "Армагед-дом"

Лідка злостиво посміхнулась, дивлячись, як повзе бетонним бордюром сонна бджола з мокрими, паралізованими крилами. Повзе все швидше… Крила висихають… Здригаються… Б’ють бджолу по боках…

Ось вона, бирочка, на шиї, на ланцюжку, водонепроникна, протиударна, її не знімають навіть у ванні. Перший результат виснажливого, паскудного марафону; з місяця в місяць Лідка дріботіла з приймальні до приймальні, не йшла, не бігла, а саме дріботіла. Від одного чиновницького писка до іншого, і вони, писки, гралися професором Лідкою, ніби пляжним надувним м’ячем. Із наполегливістю, гідною кращого застосування, професор Сотова билась в обшиті шкірою двері. Звільняла своїх працівників — найкращих, найперспективніших, відданих. Згортала найцікавіші дослідження й розгортала зовсім інші, невиразні й страшенно секретні; якийсь час інститут був шокований — та як же це! Та вона ж порядна, вона НЕ ТАКА! Вона ж ніколи досі…

Якийсь час вона навіть раділа, що Костя Воронов не пішов із нею в будівлю ЦО. Не став свідком Лідчиного падіння; втім, радість її тривала недовго. Костя спився.

На процес, що займає роки, у незграби-генія пішло всього кілька місяців. З інституту його звільнили за прогули; навіть покладений Лідчиними клопотами в лікарню, Костя вже не зміг зупинитись. І минулої зими замерз у заметі — безтурботна, безглузда смерть.

Кажуть, саме Костя першим вимовив це слово: «скурвилась». І після місткого, точного слова потреба щось пояснювати зникла сама собою. Скурвилась професор Сотова. Чи мало з ким буває перед кризою.

…І ось вона, бирочка на шиї.

Лідка зупинилась перед неповороткою, як стара жаба, й так само сіро-коричневою будівлею. Укотре пошкодувала, що за всі ці нервові роки так і не навчилась курити. Зараз був би чудовий привід для невеликої відстрочки, для паузи в кілька затяжок.

Утім, їй призначили на одинадцяту, отже, рівно об одинадцятій вона й заявиться.

Вона востаннє озирнулася на квітучий бульвар — і почала підійматись сірими сходами. Крок за кроком; набряклі ноги ступали важко, нили набухлі вени. Ломило поперек.

Бирку з номером, місце в «домовленому списку» не можна передавати. Нікому. Стать, вік, ім’я, відбитки пальців — усе це враховується під час евакуації, у всякому разі, має враховуватись. Є певна ймовірність, що в метушні апокаліпсису евакуаторам буде не до того… Та надто слабка ймовірність, щоби довірити їй Андрійкове життя.

Вона, ніби щур, багато місяців розвідувала хідники й нори. Не буває так, що зовсім без таємних ходів; вона багато разів натрапляла на завали й зачинені двері, але кілька разів їй пощастило, і вона намацала реальну можливість «підсадити» Андрійка до списку. Щоправда, коли вона дізнавалась, скільки це коштуватиме — «можливість» виявлялася міражем. Тому що продай Лідка свою академічну квартиру і страховий професорський поліс та хоч сама продайся в рабство — їй не вдасться зібрати й половину суми, яку зажадали ділки.

І тому її марафон не завершено.

І тому вона підіймається зараз сірими сходами, готова до того, що її висміють і грубо проженуть.

І навіть упевнена, що сьогодні станеться саме так.

І завтра теж.

Та зате післязавтра, може, їй трошечки пощастить.

* * *

«— …У давні-давні часи всі люди жили, як добрі сусіди, і не було ні апокаліпсисів, ні глеф, ні Воріт… З-за чорних хмар прийшов змій-душогуб, дихнув вогнем і спопелив землю; усе, сказав він, горе вам — тепер тут житиму тільки я та мої змієнята. А з-за білих хмар прийшов золотий кінь зі срібними крилами і сказав: ні, змію, не твоя ця земля, не тобі тут жити… І почали вони битись, і бились двадцять років і двадцять днів. І переміг золотий кінь змія-душогуба, але той, здихаючи, проказав прокляття: не бути на цій землі спокою, кожні двадцять років і двадцять днів хай приходить лихо велике, хай падає небо і стогне земля, і з моря хай виходять голодні чудовиська. І хай гинуть людці, сотнями й тисячами, поки нікого на землі не залишиться! А золотий кінь, смертельно поранений, також своє сказав: не можу скасувати прокляття твого, душогубе. Кожні двадцять років і двадцять днів приходитиме лихо велике, падатиме небо й стогнатиме земля, і з моря виходитимуть голодні чудовиська, та владою своєю наказую: хай у страшні дні ці посеред поля й серед гір постають на землі Ворота, і все живе, від людини до малої пташини, хай у Воротах ховається. І не загине земля, а житиме!..

— Зручна легенда, — сказав Коваль. — Мається на увазі, що за нас усіх раз і назавжди приніс себе в жертву золотий кінь. Що Ворота вискакуватимуть самі по собі, незалежно від наших заслуг чи гріхів… Але послухай тепер ти, Художнику. У моєму варіанті легенда кінчається інакше:

„Кожні двадцять років і скількись днів приходитиме лихо велике, падатиме небо й стогнатиме земля, і з моря виходитимуть голодні чудовиська, та владою своєю наказую: хай у страшні ці дні знайдеться серед живих праведник, людина, що полюбить і своїх, і чужих більш як себе. І хай принесе себе в жертву, або його хай принесуть змієві в жертву друзі. І тоді посеред поля й серед гір постануть на землі Ворота, і все живе, від людини до малої пташини, в цих Воротах сховається. І так не загине земля, а житиме!..“»

(Віталій Великов, Остання жертва. Роман, оповідання. Вид-во «Центр», 16-й рік, 656 с.)

* * *

Увечері до Андрія прийшли однокласники. Двоє хлопчиків і двоє дівчат; одна з дівчат, Юля, дуже сподобалась Лідці. Тоненька, струнка, не те щоб гарна, але з живими, розумними, уважними очима; коли вона дивилась на Андрія — на серйозне її обличчя лягала тінь усмішки. Закохана, подумала Лідка.

На другу дівчинку, Сашу, Лідка спершу подумала, що то хлопець. Джинси й вузька курточка, коротенька стрижка, низький голос і в’їдливі жарти; з уривків Сашиних реплік Лідка зробила висновок, що дівчинка грає втомлену життям інтелектуалку.

Хлопці були давніми Андрійковими приятелями, Вадик і Вітя, вони бували у Сотових ледь не щотижня, і Лідка віталася з ними, як із давніми знайомими.

В Андрієвій кімнаті накрили невеликий імпровізований стіл і ввімкнули музику. Лідка сиділа у себе, мимоволі прислухаючись до голосів і намагаючись розібрати слова, коли — приблизно о восьмій вечора — без попередження приперся Великов.

— Тихо, Віталику. Тут твої шанувальники, і, якщо тебе помітять — нам сьогодні вже не поговорити…

Великов кивнув, обіцяючи бути тихим як миша. Крадучись, вони пройшли на кухню і