Читати книгу - "Драматичні твори"

щиро те робив, що за добро лічив! Слухай!. Я бачив, як бачу і тепер, що гайдамацький рух лиш край руйнує, без жодної користі для народа,— це й сам ти зараз тут сказав,— і взяв на себе я порученість Потоцького в надії тій, що чесно я тебе умовлю покинуть гайдамаків, щоб рятувати край наш від руїни! Коли ж я зрозумів твій лицарський замір добуть народові права справжньою війною і сам побачив власними очима, що ти готуєш певнеє повстання, що ти не простий ватажок, яких чимало, а лицар, воєвода,— я серцем і душею став певним другом твого діла, бо відаю, що тілько силою одняти можна те, що силою

у тебе одняли! Я залишив Потоцького замір, і, все життя своє зламавши, в думках я вже з магнатством воював і ждав тії хвилини, коли на ділі зміг би показать, що вірний син я України! І що ж? Замір великий твій, як дим в повітрі, розлетівся! Замість війни — безладний рух піднявся знову; біля стерна став Гнат Голий, чоловік без жодної освіти, і поведе братів на страту, а край — на певну гибель! Тепер зосталося одно: пристать до гетьмана Потоцького, і я тобі це прямо говорю!

Чалий. Ти щиро кажеш — чую серцем! І правда те, що І все пропало; для мене ж шлях другий зостався: подамсь в Гетьманщину30, на той бік України, і там пожду слушного часу! Жалкую я, що бранку Зосю одпустив... Тепер би одружився з нею і всі вояцькі заміри кинув:'! її хороша врода, і стан гнучкий, і чорні брови, і русая до пояса коса, і очі, мов неба чистого блакить,— стоять і день, і ніч передо мною. Вона б тепер своїм коханням мої всі рани залічила, і повернув би я своє життя на мирне, тихе господарство.'

Шмигельський. Там, біля Иемирова, живеїй вона...

Чалий. Тепер не пара ми. Тут ми були вільні й рівні; а там нас розділя глибокеє провалля: шляхтянка й гайда-мака-хлоп!

Шмигельський. Гетьман сам вельможний посватає за тебе Зосю, й не посміють її батьки на теє не згодиться, коли вона тебе кохає! Там заведем ми господарство і заживем, як слід людям; годі нам хижими вовками тинятись по лісах!

Чалий. Думка хороша і принадна, але диявольська спокуса в ній сидить! За всі оці принади повинен буду я товаришів своїх ловить і віддавати їх на палі!

Шмигельський. Чого ж на палі? Це й від тебе, й від умов залежить.

Чалий. Умови?! Ха-ха! Які з панами там умови? Я знаю добре ті умови й сам! Приставши до панів, я мушу й серцем, і душею таким же паном буть, як і усі. Без милосердя і жалю до хлопа, повинен зрадить віру й унії сприять зо всеї сили!

Шмигельський. Нехай тебе боронить бог від цього! Я сам з презирством одвернусь тоді від тебе! Зостанься вірним ти народові свойому; ніхто тебе не силує його зра-джать, а лиш користі його ради мир і спокій насади, прогнавши гайдамацькі купи! А потім, ставши рівним шляхтичам усім на Україні, ти гнатимеш і унію, й злочинну шляхту так само, як гайдамаків, з України, і тим народні біди поменшиш. Та й сам з коханою дружиною ти заснуєш своє гніздо і поведеш свій рід на щастя і добро усього краю.

Чалий. Думки твої летять, мов ластівка, легенько й прудко, немовби й справді легко так все те зробить, про що так гарно ти говориш!.. О, коли б я певність мав, що полегчу народні біди і що умовини мої пани додержать, то не вагаючись пристав би до Потоцького я зараз.

Шмигельський. Які ж твої умови?

Чалий. Щоб грецька віра благочесна на Україні лиш цвіла, а унія щоб і не пахла; щоб, замість панщини, платили люде чинш такий, який умовились платить, на слободи йдучи, і суд щоб рівний був для всіх!

Шмигельський. Такі умовини я сам Потоцькому поставив, коли згодивсь тебе до нього кликать. І ось ти маєш лист від гетьмана самого, в котрім умови ці він власною скріпля рукою. А крім того, сто тисяч злотих він тобі дає, маєтками значними наділяє і обіща шляхетство від короля. На лист — читай!

Чалий (читає). Так... лист з печатію гербовою... Правда, лист обіщає те, що кажеш ти! Що ж це зо мною? Мені здається, що я на матір руку піднімаю! Страшно мені стало, а лист цей пече мою руку!.. На — візьми його назад!

Шмигельський (бере лист). Тобі дають такі умови, яких би ти й війною, певно, не добув, і ти вагаєшся? Не хочеш край оборонити від руїни, не хочеш сам з коханою дружиною своєю ізвить гніздо, не хочеш рід свій повести на щастя і добро усьому краю?! Ну, так скажи ж, чого ти хочеш? Я твій, куди мене ти поведеш, я з тобою скрізь піду; і тут, і там — я вірний твій слуга! Веди мене ти сам, куди ти хочеш!

Чалий. Не знаю, не знаю, не знаю! І там, і там провалля! Немає рівного шляху, яким привик ходить я!.. О ненько, моя рідна Україно! Невже ж тобі судилося весь вік топить своїх синів у братній крові, палить і нищить все вогнем затим, щоб, утопившись і потерявши діток славних, ти надівала знов ярмо і тяжко знов під ним щоб ти стогнала?.. Чи я ж того хотів, що сталось?.. Я керував стерном, до певної мети мій човен плие, а хвиля навісна стерно те вирвала із рук моїх і понесла на скелі гострі човен мій, розіб’є на тріски його і всіх братів потопить!.. Що ж мені тепер робить?.. Чи й мені сидіть на човні, щоб разом з другими втопитись, а чи боротись з хвилею і власними руками достати берега' другого?.. Боротись! Боротись!.. Коли стерно із рук моїх однято і другому до рук оддано і бачу я, що човен поведуть на неминучу гибель,— я кидаю свій човен і випливу на другий берег сам! Так, такії На берег, на другий берег! І там ми будем рятувати: віру, народ і край від нової руїни! Давай сюди Потоцького умови! Я... іду! (Бере листа.) Там кохання, там слава мене жде!.. Прости мене, моя Україно, коли я помиляюся, а помиляючись, тобі печаль і горе нове принесу! Що хочу я народові бездольному служити —яв тім клянусь; коли ж помилку сам свою побачу, до тебе, нене,