Читати книгу - "Ніч лагідна"

class="p">Він не відповів, але вона вже відчула знайомий гіпнотичний вплив його розуму — часом мимовільний, але завжди вибудуваний на складному субстраті істини, що його вона не могла ні пробити, ні бодай розколоти. І вона вступила в боротьбу; вона боролася з ним поглядом своїх невеликих, але прекрасних очей і зухвалою погордою сильної світу цього; боролася знанням того, що належатиме — вже належить — іншому чоловікові, і мстивою злістю, що роками осідала на серці; боролася своїми грошима й розрахунком на підтримку з боку сестри, давньої його неприятельки, і усвідомленням того, що нетерпимістю своєю він наживає собі дедалі більше ворогів; вона вже ладна була глузувати з його любові до застільних утіх, вона протиставила своє здоров’я і вроду його фізичному підупаданню і свою безпринципність його моральним засадам — навіть власні слабості правили їй за зброю в цій боротьбі, — вона безстрашно й відчайдушно билася всім, що потрапляло під руку, — порожніми бляшанками, склянками, пляшками, непотрібними вже вмістищами спокутуваних гріхів, помилок і провин. За якихось дві хвилини вона здобула перемогу, зуміла виправдати себе в своїх очах, не вдаючись до брехні і до викрутів, — і пуповина була перетята. На нетвердих ногах, ще плачучи, але вже заспокоєна в душі,

вона обернулася й пішла назад, додому, що став нарешті її власним домом.

Дік почекав, поки вона зникне з очей, а тоді нахилився вперед і поклав голову на парапет. Хвора видужала. Доктор Дайвер здобув свободу.X

Тієї ночі, о другій годині, Ніколь збудив телефон, і вона почула, як Дік відповів з дивана в сусідній кімнаті, який вони називали «ложем покути».

— Oui, oui... mais à qui est-ce-que je parle?.. Oui... (Так, так... А з ким я розмовляю?.. Так... (франц.)) — Голос його аж задзвенів від здивування. — А чи можна мені поговорити з однією з тих дам, пане офіцере? Майте на увазі, обидві вони — вельми значні і впливові особи, і це може призвести до поважних політичних ускладнень... Так, так, запевняю вас... Що ж, воля ваша, але я вам не заздрю.

Він підвівся, напружено обмірковуючи те, що почув, але вже розуміючи, що візьме на себе роль рятівника, — давня злощасна потреба дарувати людям радість, дарувати все, аж до себе самого, сколихнулася в ньому, волаючи: «Задовольни мене!» І зараз він піде залагоджувати справу, яка зовсім його не стосується, спонукуваний тільки прагненням викликати в людей любов — давнім прагненням, що виникло, напевно, в ту мить, коли він відчув себе останньою надією звироднілого клану. За подібних обставин, у клініці Домлера на Цюріхському озері, він, свідомий своєї сили, зробив вибір — вибрав Офелію, вибрав солодку отруту й випив її. Він завжди понад усе хотів бути сміливим і добрим, але ще більше хотів, щоб його любили. Так воно було. І так буде завжди, подумав він, даючи відбій — телефон був старого зразка.

Запала тиша, і Ніколь, не витримавши, гукнула: — Що сталося? Хто це дзвонив?

Дік уже вдягався.

— Начальник поліцейського відділка з Антіба — там заарештували Мері Норт і оту Сіблі-Бірс. Вони накоїли щось серйозне, а що саме, він не сказав, бубонів лише:

«pas de morts — pas d’automobiles» (нікого не вбито, і йдеться не про автомобільну аварію (франц.)), — a далі — розумій як хочеш.

— Але з якої речі він дзвонив саме тобі? Нічого не розумію.

— Вони вимагають, щоб їх відпустили на поруки, а поручителем може бути лише особа, що має нерухоме майно в Приморських Альпах.

— Яке зухвальство!

— Бог з ними, я поїду. Про всяк випадок прихоплю з собою Госса...

Коли він пішов, Ніколь ще довго сушила собі голову тим, що ж могли накоїти ці дві дами. Потім вона заснула та коли Дік повернувся — був уже початок четвертої, — зразу ж підхопилася й спитала, наче звертаючись до когось, побаченого вві сні:

— Ну що?

— Чудернацька історія... — Дік сів у ногах ліжка і почав розповідати з самого початку — як розбуркав старого Госса з ельзаської сплячки, як звелів йому вигорнути всю готівку з каси й разом з ним подався до поліцейського відділка.

— Не хочу я нічого робити для цієї англійки, — бурчав Госс.

Мері Норт і леді Керолайн, обидві в уніформі французьких матросів, скніли на лавочці перед дверима двох темних брудних камер. Обличчя леді Керолайн зображало благородний гнів дочки Альбіону, певної, що весь середземноморський британський військовий флот поспішає їй на допомогу й має прибути сюди з хвилини на хвилину. Що ж до Мері Мінгетті, то вона не тямилася від страху — побачивши Діка, вона ткнулася головою йому в живіт, наче саме там було осереддя всього, що їх зв’язувало, і почала благати його зробити що-небудь, щоб їх відпустили. Тим часом начальник відділка викладав Госсові суть справи, а той неохоче слухав, не знаючи, як реагувати: з одного боку начебто слід було б належним чином оцінювати начальників хист до слова, а з другого — виявляти незворушність бувалого слуги, якого ніщо не може здивувати.

— Це був звичайнісінький жарт, — зневажливо знизала плечима леді Керолайн. — Ми вдавали, ніби ми — матроси, що звільнилися на берег, дві дурні дівки повірили й пішли з нами до вмебльованих кімнат. А потім щось запідозрили й зняли ґвалт.

Дік поважно кивав головою, втупившись очима в кам’яну плиту підлоги, мов священик у Сповідальні. Він ледве стримував сміх, хоч, була б його воля, наказав би всипати їм по півсотні канчуків і посадити на два тижні на хліб та воду. Його просто приголомшувала леді Керолайн: усім своїм виглядом вона показувала, що нічого особливого не сталося, а якщо й сталося, то тільки через боягузтво дурних провансальських дівок та через тупість поліції; а втім, Дік давно вже дійшов висновку, що певна категорія англійців живиться таким екстрактом антисоціальності, що порівняно з ним недозволені страви в раціоні ньюйоркців виглядають, мов зайва порція морозива, яка розладнує дитячий шлунок.

— Мені треба вибратися звідси, поки це не дійшло до Гусейна, — бідкалася Мері. — Діку, влаштуйте щось, ви ж завжди вміли все влаштовувати. Скажіть їм, що ми зразу ж поїдемо додому, що ми заплатимо будь-яку суму.

— Я платити не збираюся, — зарозуміло промовила леді Керолайн. — Ані шилінга. І подбаю про те, щоб цією історією зацікавилося наше консульство в Канні.

— Ні, ні!— вигукнула Мері. — Головне — це негайно вибратися