Читати книгу - "Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР."

Поза цією модерною ударністю чорношличники полковника Дяченка таки дійсно нагадували своїх предків, козацьких кіннотників із загонів Мрозовицького-Морозенка чи Кривоноса. Вони уподібнювалися до них перш за все своїм виглядом. Ось голений лоб, з якого звисає козацький оселедець, — це не тільки стара традиція, але і засіб для збільшення боєздатності в сучасну пору. З оселедцем полону немає; большевицькі вороги придумували для власників оселедців особливі тортури, знаючи, що їх власники належать до "отборньїх частей Петлюри". Далі: на голові козацька шапка з довжелезним козацьким шликом, для командного складу обрамованим срібними чи золотими нашивками. Коли донські козаки деморалізували противника своїми окликами в атаці "кли, кли, кли" (коли!), то вже сам вигляд атакуючих чорношличників з розвіяними на вітрі шликами викликав у ворога переляк.

— Шликі наступают! — кричали вороги і гнали навтікача, навіть не думаючи про спротив, а за ними неслося грімке "Слава" і галайкання "шликів", можливо перейняте їхніми предками у степових народів.

Жупан і шаравари, що їх випускали на чоботи, доповнювали парадний однострій Чорношличників, причому козацький жупан мав на кінці рукавів чорні вилоги в трикутній формі, що для підстарший і старшин були оточені відзнаками ступня на французький лад.

Це так було в 1919 році, і треба сказати, що тоді зобов'язуюча система відзнак ступенів на рукавах була багато краща за відзнаки ступенів на комірі, прийняті в Армії УНР у 1920 році. Окремі ступені відзначалися петлицями, що оточували нарукавні вилоги, з яких горішня творила коло, але хай тепер скаже мені хтось, за якою системою? Які були краски родів зброї, скільки петлиць і яких було на рукаві хорунжого, сотника чи полковника? Відповідні документи, щоб могли цю систему вияснити, пропали або зберігаються в большевицьких архівах, а мемуаристи про неї не написали ні одного слова. У результаті ми знаємо систему відзнак ступня УГА або систему відзнак ступня Армії УНР у 1920 р., але не знаємо її з 1919 року, коли військовим міністром був генерал Всеволод Петрів, що мусів видати якийсь наказ із цього приводу. Гадаю, що недостача пояснення систем відзнак 1914 року в нашій мемуарній літературі є нашим занедбанням, яке треба якнайскоріше надолужити, щоб не створювати непотрібних люк (прогалин. -Ред.), які стануть морокою для майбутніх істориків.

Внутрішнє життя Чорного кінного полку теж нагадувало старі зразки. Була в Чорному полку залізна дисципліна, але тільки в бою та службі; поза нею панувало між старшинами й козаками побратимство, що навіть часами вироджувалось у панібратство. Позначалось це свобідною поведінкою козацтва в товаристві старшин, спільною участю в розвагах, у різних юнацьких витівках чи навіть нешкідливих бешкетах. Над усім цим старшував добрий і вибачливий "батько" — полковник Дяченко, що з батьківським зрозумінням ставився до дещо розгуканих своїх дітей, якщо вони в сьому гулянні не переступали меж дозволеного. Але горе було й біда, коли "батько" зі зрозумілих чи незрозумілих причин впадав у лють, — тоді й старшинам, і козакам однаково перепадало на горіхи. Тоді кожний старався щезнути якось "батькові" з очей і зашитись по мишачих норах, щоб перечекати лихо і не наразитись на лайку, а то й гірше.

Але цей страх перед розлюченим "батьком" ніяк не поменшував у "дітей" їхньої любові до нього: кожен знав, що в бою чи службі "батько" завжди буде першим і подбає за себе тільки тоді, коли подбав уже за цілий полк. Не думаю, щоб у загоні Кривоноса чи Морозенка стосунки між старшиною та козацтвом укладались якось інакше.

Очевидно, внутрішня спаяність Чорних мала велике значення для бойової вартості полку. Про боєздатність Чорношличників ходили легенди, а легенди мало відбігали від дійсності. Для нас, галицьких "уланів" з 1-ї Кінної бригади УГА, що в поході на Київ 1919 року були часто сусідами Чорного полку на фронті, Чорношличники були неперевершеним зразком, прикладом, вартим для наслідування. "Оселедці" (так ми називали своїх наддніпрянських бойових друзів з Чорного полку) були вишколеними кіннотниками і вміли воювати в кінному та пішому ладі. Вони відзначались особливою відвагою, погордою смерті, вмінням постояти за друзі свої у потребі, а при цьому були ще й чудовими вершниками, вміли орудувати вогнепальною й холодною зброєю, знали чимало хитрощів і трюків з арсеналу кіннотників степових народів і кавказьких джигітів. У результаті Чорний запорозький кінний полк став прекрасним, бойовим полком, що не знав поразки на полі бою. Це були справді бойові орли української кінноти, і між ними перший бойовий орел — командир полку, полковник Дяченко, справжній невмирущий козак-характерник наших днів, що цю свою ознаку успадкував по своїх славних козацьких предках.

І справді, від свого постання в перші місяці другої совєтської інвазії на Україну в 1918 році аж до похмурого дня в листопаді 1920 року, коли Чорний полк вийшов зі своїм командиром під розгорнутими прапорами на інтернацію до недавнього віроломного "союзника", Чорний запорозький кінний полк полковника Дяченка в бою переможеним не був. Цю обставину якось довелося мені нагадати внукові сл. пам. Генерала, активному діячеві українського студентського руху в Філадельфії. Немає де правди діти, але молодь у СПІА має деякі претензії до старшої генерації за те, що вона, мовляв, "мала неповторний шанс", але проґавила його, "програвши двічі". А коли "програла", то й не дуже може служити прикладом для молоді. Довелося нагадати симпатичному юнакові, що його дідусь ніколи нічого не програв, ні тоді, коли очолював Чорний кінний полк, ні тоді, коли очолював 2-гу дивізію УНА, що виросла з Протипанцерної бригади УВВ під його командою — частини, що била більшовиків навіть тоді, коли Третього рейху не було вже кому боронити…

Полковник Дяченко і його частини перед ворогом ніколи не тікали; навпаки — різні вороги й переможці тікали перед ним. Про те, "хто" і "чому" програв, судитиме ще історія, але на цьому суді полковник Дяченко може бути тільки за свідка, а не за обвинуваченого…

Ось такий були Чорний кінний полк і його незрівняний командир, полковник Дяченко. Історії цього полку не думаю передавати, бо для неї численні матеріали існують у нашій мемуарній літературі, зокрема і спогади полковника Дяченка, друковані колись на сторінках філадельфійської "Америки". У цьому місці бажаю тільки нагадати певні факти, відомі здебільшого з літератури, й зробити відповідні висновки, що стосуються головно ролі кінноти у Визвольній війні 1918 — 1920-х років.

Приклад Чорного кінного полку, що його характеристику старались ми навести у статті, присвяченій пам'яті одного із творців і керівників української кінноти, переконує нас, що українська армія диспонувала прекрасними кіннотними полками, зокрема наддніпрянськими. Остаточно реєстр наддніпрянських кінних полків