Читати книгу - "Володимир"

4

Князя Володимира не було в цей час у Києві - цілий тиждень він сидів у Родні, де навкруг старої фортеці між Дніпром і Россю копали рови, насипали вали, воздвигали стіни, вежі. Родня була тільки останньою ланкою споруд і валів, що ставились з півночі до півдня. Полянська земля, вся Русь тепер міцно відгородилась від Дикого поля й Руського моря, звідки все частіше виходили нові й нові орди, де, притаївшись, чатувала Візантія.

Там, у Родні, князь Володимир одержав через гінців вість про те, що трапилось з руським воїнством у Візантії. Ця вість приголомшила його. Він велів дружині сідлати коней, їхати додому.

Увечері шляхом, що вився над самим берегом Дніпра, Володимир повертався до Києва. Город зустрів його тишею й мовчанням, на концях не було видно людей, ніде не куріли димки, в передградді чорніли згаслі домниці* (*Домниці - древні саморобні печі-домни.).

У цій тиші коні піднялись Боричевим узвозом, проминули ворота. Зарипіли жеравці, поволі опустився й упав на край валу міст, одразу ж зачинились ворота, вся сторожа стояла на городницях.

Біля терема князя ждало багато бояр, воєвод, тіунів - всі ліпші й нарочиті мужі Гори. Коли князь пішов на верх, вони посунули слідом, збились у Золотій палаті.

Боярство й мужі одразу загомоніли:

- Загинуло наше воїнство у Візантії, княже! Горе велике у Києві настало.

- Чув уже, бояре й мужі, істинно, горе велике, болить моє серце, стенить душа.

- Не токмо вої. Їх немає, вони прийняли смерть, спочивають. Ми ж - живі, у городі неспокійно, ждали тебе. Що було, що тільки було! Весь Київ вийшов за стіни, щоб зустріти воїв, узнав правду, застогнав, заплакав. Терема купця мов і не було, самого його й сина вбили... Ми не чуємо душі, адже не купець, а самі воїв у Константинополь посилали.

- Дуже шкодую, - сказав князь Володимир, - що не був у Києві. Правду речете, не купець Феодор, а ви достойно приймали василіків ромеїв, ряд з імператором клали, посилали воїв у Константинів град.

- І ти, княже!

- Так, і я, - важко зітхнув Володимир. Настала тиша. У палаті, вікна в якій були зачинені, де жарко палали свічі, збилось багато людей, важко, трудно дихати.

- Що ж будемо робити, княже? - пролунав сполоханий голос.

Князь Володимир, що сидів похиливши голову, неначе прокинувся, подивився по палаті.

- Відчиніть вікна! - промовив він. Кілька дворян кинулись до вікон, розчинили їх. Десь на Горі вив пес. Війнуло свіжим повітрям.

- Запитуєте, що робити? - глибоко дихнувши, відповів князь. - А що ж? Заутра велю поховати тіло воєводи Рубача... на Воздихальниці, де лежать князі, - він не посрамив Русі.

- Підемо всі, поховаємо, княже! - зашуміли в палаті.

- Усім воям, що були в поході, - вів далі князь, - велю дати пожалування: живі мусять жити, в мертвих є жони й діти.

- Не пошкодуємо, дамо, - підтримали князя бояри й мужі.

- І ще кажу - не дозволю, не припущу, аби імператори ромеїв так говорили з Руссю й зі мною, - вороги вони нам віднині.

Тоді підвівся боярин Воротислав.

- Ти сказав правду, княже, - стиха почав він, - ганьба, що імператори так говорили з тобою й нами, це правда - вороги вони нам... Але чому, чому так ведеться, княже? Імператори ромеїв достойно говорять з польськими й чеськими князями, їм друзі німці, варяги, угри, а з Руссю й її князями поводяться, як з варварами й рабами.

- Все від того, - встав боярин Іскусєв, - що польські, чеські й угорські князі, німецькі імператори - християни-латиняни, і закони в них нові, совершенні, освячують право князя й боярина, бідному також дають своє. Наші ж люди моляться дерев'яним богам, живемо ми по старому закону й покону, які давно час змінити.

- Хто ми? - шуміла палата. - Кому вклоняємось? За яким законом мусимо жити? Чому навкруг нас вороги, а в землях смута та й смута?

Князь Володимир дивився в палату й бачив перед собою множество очей, але йому здалося, що він бачить перед собою єдині очі, очі Гори - суворі, безжальні, темні.

У миготливому промінні свічок йому привиділись у цю хвилину ще одні очі, що також складались з очей множества людей Русі, - воїв, гриднів, ремісників, смердів, - смутні, невеселі, неспокійні, допитливі світло-сірі очі.

Не тільки боярство, мужі Гори запитували нині князя Володимира, ждали відповіді, Русь зверталась до нього, і він запитував сам себе: "Хто ми? Кому вклоняємось? За яким законом мусимо жити?"

Володимир устав. Суворий, рішучий князь, що обличчям, постаттю й кожним рухом нагадував отця Святослава і що мав карі материнські очі, простягнув уперед десницю, дивився в палату на мужів Гори, бачив же набагато далі, більше.

- Чую вас! - сказав князь. - Бачу минувшину й сьогочасність, хочу прозріти й будуче наше... Рідна земля, я пройшов тебе з краю в край, щоб устроїти й утвердити, велика, вічна Русь, - у віках бачу її славу.

Володимир зупинився, бо від надзвичайного збудження йому тамувало дух, якусь хвилину мовчав.

- Та ми, - повів він далі, - і це я нині бачу, знаю, - не острів у безбрежному морі-окіяні, много земель, народів, племен, як віковічні хвилі, б'ється в береги наші, з усіма мусимо разом жити.

- Правда, княже, правда! - шуміла палата.

- Але як жити далі, як тримати мир з світом? - запитував князь. - Нині виникла в нас сварга з Візантією, і це не нова сварга; відколи існує Русь і Візантія, не було миру між нами, багато крові пролили ми на бранях з нею, кінця-краю їй не було й немає... Ви не сказали всього, мужі, я скажу за вас і за всю Русь. Не потерпимо, не можемо простити образи, яку вчинили нам імператори ромеїв і Візантії, нині говорю їм: іду на ви!

- Підемо, княже, за тобою! - кричали бояри й мужі.

- Веди, княже! Де ти, там і ми! - брались за крижі мечів воєводи.

Велике, священне почуття помсти керувало ними; руські люди зараз були несхитні, грізні, суворі до ворогів своїх, як і колись, во дні князів Олега, Ігоря, Святослава...

Проте не тільки помста стукала в їхні серця нині, нове владно входило в життя. По-новому треба було докінчувати сваргу з Візантією.

І це нове неминуче мусило прорватись у Золотій