Читати книгу - "Темнота"

на правду, з жадібністю неофіта із заплющеними очима, так ганебно її спожили не підозріваючи, що це звичайна отрута. Відчуваю твоє обурення за ці слова, але ти не можеш ніяк їх заперечити, бо сам знаєш, що це правда… Ти дихаєш злістю, що ці правди виходять назверх, а разом і ненавидиш мене за те, що, мовляв, я йду в їх фарватері тоді, коли вже «все ясно» і коли навіть ти сам, колись віруючий, «розчарувався», але хочу тобі сказати, що я не збираюся вмирати задля розчарованих, разом з розчарованими, не будучи ніколи зачарованим і не поважаючи цієї справи ані на один гріш. І ще ти обурюєшся, що цей огидний злочин я називаю його іменем — злочином! Що його спричинників засуджую.

Невідомо, куди б дійшла ця вийняткова у цих обставинах розмова, коли б її не перервано випадком, якого ні один із співрозмовників не чекав. Мороз був справді наставлений аґресивно, але й Бич не мав бажання зрікатися своїх звичок аґресивности і коли він саме збирав усі свої арґументи в один ударний і рішаючий арґумент, — тоді з долини, від валу, що ділить ліс від крутого берега, несподівано, мов з-під землі, виступила і почала все більше і більше на очах виростати, спочатку невиразна, людська постать, яка згодом виявилась жінкою середнього віку півселянського походження.

Бич і Мороз одразу свою мову урвали… Жінка йшла поволі їм назустріч і коли з ними зрівнялася, зупинилася і відсапнувши запитала, чи вони часом не є з тієї санаторії. Так, дістала відповідь. Чи вони може письменники з Харкова? Так, дістала відповідь. Чи може тут є також письменник Бич? — питала далі жінка. Так, дістала відповідь. Чи можна б їй його бачити? Так, дістала відповідь. Бич їй сам представився.

— А! То ви! Мій улюблений! Читала, читала… Зачитувалась. «Юний, духманий край», «неповторна, мятежна доба», «Загірна комуна»… А як же, а як же! І дуже приємно, що вас бачу! От би вам, шановний письменнику, тепер твір написати. З життя неповторної доби… Отам он за Дніпром «Загірна комуна»… Так, там цієї ночі селянка Оксана… з'їла свого хлопчика Василька… І її за те забрали… — казала поволі жінка і дивилась пильно Бичеві увічі.

Бич ураз зблід, відступив… Мороз хотів було щось заговорити до жінки, але та круто його зупинила:

— Не до вас, товаришу, мова! Хотіла б щось чути від нього! — Бич відступив ще крок. Здавалось, та жінка кинеться на нього, очі її загорілись і уста перекривилися люттю. — Чого ж мовчите? Вважаєте, що це правильно? Чого ж мовчите?

Тоді рішуче виступив Мороз.

— Рая! — промовив він. — Це ти?

— Так! Це я! Рая! Учителька! Та, яку ти у своєму творі збезчестив! Не признавайся!

Це була Раїса, дочка дяка Гаврила з Ліпляви, колишня приятелька Андрієва. Ледве її пізнав, така вона схудла і змарніла. А колись була красуня.

— На трупах! На трупах! Жируєте! — проговорила вона патетичним голосом, повернулась і пішла назад.

Бич зблід і закам'янів. Мороз пробував було щось промовити, але Бич обірвав його:

— Остав! Не до того! — Він повернувся і пішов під гору. Земля, здавалось, угиналась під тягарем його горя. І не було нізвідки розради.

Тієї ж ночі, чи краще того ж вечора, Бич несподівано спакував свою невеличку чорну валізочку, нічого нікому не сказав і від'їхав. Ніхто не знав — куди, не знала навіть цього людина з вивітреним обличчям. Це, видно, не дуже добре на неї вплинуло, бо вона одразу почала щось писати на своїй течці, а згодом також кудись від'їхала.

А Мороз? Був до краю збентежений. Каявся, що почав ту мову, довго думав тієї ночі… Відчував, що з цього може щось недобре вийти.

По відході Бича настрій в санаторії раптово впав ще нижче, нижче нуля… Було холодно і напружено, не помагали ні сонце, ні весна. Вивітрений виховник зник, і його пару днів не було, але режим від того не порушився, перековка йшла своєю чергою, генеральна лінія все виразніше і виразніше вияснювалась. Дійшли і до соцзмагання. Ось на вечірньому зібранні почали пляни плянувати та теми обговорювати. І виявилось, що кожний вже щось плянує, щось пише. Ось один письменник роман «Гнів шахти номер п'ять» запляновує. В ньому життя-буття щасливого соціялістичного шахтяра, його труд чесний прославить, його виконання і перевиконання норми звеличає. Інший знову розповість про колгосп, про його щастя, радість і назве свій твір «Пісня ранків». Ще інший пише поему про вождя любимого і дасть їй назву «Сонцю прекрасному», бо як світ-світом не було ще такого життя на землі, як тепер під мудрим керівництвом геніяльного батька народів. А Андрій Мороз після всього голосом певним і рішучим заявив, що ще ніколи не було такого буйного розвитку літератури, як тепер, і все це треба завдячувати великій партії і її мудрому вождеві.

І весь час говорилося про «новий зміст», «новий стиль», «новий напрямок». Бичувалось, мов би те «новий» чарівний фокус-покус, що все на землі змінить до непізнання. А при тому на всіх обличчях повага до трагізму глибока, ніби прірва, що в ній ні кінця, ні краю. Їх вибрано! Месники! За кривди віків! Не око за око, а за око всі очі… І зуби… І язик!

А разом всі вони трагічно безрадні… Мов білі мишки, що їм уприскують токсини…

Відсвяткували пишно перше травня, ходили гуртом до радгоспу, наговорилися по черзі промов, наплескалися, накричалися і поїхали.

Андрій відвідав Лоханських.

Наперед повідомив про це Ольгу, а та одразу відповіла, що «у нас тепер дуже душно», що «квапитися не слід». Дала навіть знати, що коли б задержався там десь довше. А в Лоханських наробив гамору. Дім їх серед цього загального настрою — оаза щастя і добробуту. Мар'яна навіть посвіжішала й помолоділа. Марія Олександрівна і доктор, хоч поважно заторкнені лапою часу, гідно несуть своє приречення до кінця без нарікань і докорів. Наталія Петрівна Левицька постаріла, її обличчя остаточно позбавилось краси молодости, але ніщо не було в силі позбавити її гідности. Один Афіноген Васильович не може більше брати участи в радощах цієї оази. Ще минулого року, доживши до сімдесяти п'яти років, він скромно і тихо відійшов у вічність. Відходячи він казав:

— Знав історію й географію землі, тепер піду пізнавати історію і географію неба. Можливо там знайду більше справедливости, ніж тут. — Вірочка, що їй пішов ось дев'ятий рік, була його останньою ученицею. — Я, — казав він, — учив усіх Морозів, але цій