Читати книгу - "Мотря"

Чути дзвінки, хтось вулицею їде. Перед брамою сани спинилися, хтось на рундук увійшов, з ключником говорить, крізь кімнати іде, дверми лускає, вже у її спальні, бере за клямку, відчиняє двері, — Василь Леонтійович...

— Ти тут?

— Як бачиш...

— Молишся?

— Так.

— Молися... За себе і за мене... Великі наші гріхи... Бог нас карає, жінко.

— Досвідчає.

— Карає.

— Досвідчає!

— Кажу тобі — карає!.. Про Мотрю ані слиху ні диху.

— Добре сховалася донька перед родителями своїми.

— Перед мамою, — кажи.

— Добра донька перед мамою не втікає.

— Мама мамі не рівна.

— І донька доньці.

— Жінко, не забувай, що ти присягала вчора. Хрест святий цілувала.

— Я не присягала, що мовчатиму. Ще мені мови те умкнуло.

— Язик твій до нещастя веде.

— То відріж його!

— Жінко! — і Василь Леонтійович грізно засвітив очима. Вузькі вони і скісні у нього, ніби ховалися перед людьми, ніби соромилися чогось, та зате грізнішими здавалися, коли крізь них виявлялася злість.

Любов Федорівна змовчала. Замкнула часослов, перехрестилася тричі й поклала книжку на стіл, на тії мережки й вишивання, що від кількох днів надармо рук її дожидали.

— Вісті якої нема? — спитала, зміняючи голос.

— Якої вісті?

— А про Мотрю.

— Ні, нема. Вже я й надію утратив, щоб яка добра вість наспіла. Люди вертають з нічим. Ніяких прикметі Сніг позадував дорогу. Може, де вбита під снігом у якому рові лежить.

— Василю Леонтійовичу, що ви таке говорите? Бога бійтеся, що в таку годину вимовите. Пощо собі щось найгіршого гадати. Може, вона якраз до добрих людей попалася, може, дивись, і вернеться до нас.

— Не з добром їй вертатися до такої матері як ти.

— Зате до батька на крилах прилетить.

— Злість твоя від горя сильніша. Ти у злості і вмреш.

— А тебе люди злижуть, бо дуже солодкий.

— Кращий цукор, ніж полин.

— І полин ліком буває.

Темніло. Кочубей не бачив злоби на устах своєї дружини. Уявляв собі. Уява звичайно від дійсності сильніша. Сваритися не міг.

— Жінко, як би ти серце моє розкраяла нині, то нічого в нім не знайшла би, крім великого болю. Кождий волос болить мене, не то що! Місця собі прибрати не можу, а ти мене їш, живцем їш мене, жінко.

Любов Федорівна по старій своїй звичці хотіла відповісти, що це він її їсть, забуваючи, що вона йому найвірніша жінка й найпильніша господиня, але по голосі його пізнала, що краще тим разом змовчати. І змовчала.

Кочубей хотів іти.

— Куди ж бо ти? Стривай! Сідай на скриню. Бач який обидливий... Кажеш, вернули твої люди і ніяких слідів не знайшли? Усі вернули?

— Ні, ще е всі. Ще нема тих, що на Бахмач післав.

— Гу-ум! Тих, кажеш; нема? А другі ніяких слідів не знайшли? Усе перешукали, кождий хутір, слободу, млин, усіх перепитали?

— Авжеж!

— Так, значиться, наша Мотря туди, як Бахмач.

Василь Леонтійович зірвався зі скрині.

— Як ти кажеш, як? — у його голосі задзвеніла нова надія.

— А так, що коли нігде слідів немає, а з Бахмача ще люди не вернули, так, значиться, вони там на якісь сліди напали і. шукають. Це я тобі своїм бабським розумом гадаю, а ти, може, краще знаєш, на те ти і генеральний суддя.

Кочубей надумувався хвилину.

— Знаєш, жінко, — сказав, — коли б твоє слово та Богові в ухо, не пожалував би я якої сотні червінців на Боже.

— І казати мені не потребуєш, сама знаю. Та ще так собі своїм бабським розумом кмітую, чи не будуть Мотрині сліди десь недалеко від Мазепиної ходи.

Кочубей наблизився до жінки і вдивлявся в її бліде обличчя.

— Що ти кажеш, що?

— Гадаю, чи Мотрині сліди та не будуть "близько від гетьманської ходи, — повторила ще раз.

— Ні, жінко, ти вже задалеко своїми гадками забігаєш.

— Може, заблизько. Бо, побачиш, що, коли б твоя судейська влада була сильнішою від гетьманських привілеїв, то Мотря довго поза батьковою хатою не побувала б.

— Це вже з тебе злість до Івана Степановича балака. Злість засліплює розум.

— Коли хтось і без того не, сліпий.

— Мазепа до такого діла неспосібний.

— Мазепа до всього спосібний.

— Ти по собі всіх легко собі важиш. Івана Степановича не торкай. Він наша влада. За ним цар, не тобі пориватися на його.

— Свого права кожному доходити вільно.

— Якщо він має підставу.

— Підстава знайдеться, але в тебе не буде відваги, бо трус.

— Не у всіх така поривиста вдача, як у тебе. Суперечку перервав ключник. Застукав у двері.

— Увійти!

— Прошу вашої милості, люди з-під Бахмача вернули. Обоє Кочубеї побігли до сіней.

— Що нового? Кажіть! — наглив генеральний суддя. Розказували, перебиваючи один другому, бо кождий хотів нагороду дістати. Кочубей пустив старшого до слова. Від нього довідався, що минулої ночі їхали якісь сани в напрямі Бахмача. На санях, крім погонича, сиділа жінка і хлопець.

— Мотря і її чура! — скрикнула Любов Федорівна.

— Любонько, дозволь... Говори, вашець, дальше.

— Біля Шапчиного хутора напали на них вовки.

— Вовки! — скрикнула Любов Федорівна.

— Вовки, — повторив гонець, — але вони оборонилися щасливо. Як вітер мчали. Хуторяни ні коней, ні людей не могли розпізнати.

— І що?

— Перед Бахмачем наліво повернули, туди як до отця Симона, на попівство.

— Питали в отця Симона?

— Питали. Там їх нема.

— І не було?

— Отець Симон божився, що на очі ясної панночки не бачив. Усі покої нам відчинив, скрізь заглядали, — не було. Кочубей дав людям по червінцеві і відпустив.

— Покріпіться і — спати! Може, ви мені