Читати книгу - "Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства"

Гуру вів далі:

— Ніхто краще не змалював ці доленосні для України і всієї Східної Європи події, ніж М. Гоголь [М. Гоголь, як відомо, свою кар'єру починав як професор історії Петербурзького університету]. Я коротко переповім зміст його майже невідомої у вас статті «Погляд на створення Малоросії». Тим паче, що ваша офіційна історія (і «царська, і радянська) про це говорить мало, невиразно і брехливо. Невигідно висвітлювати події третього кола з точки зору Мешеха з його «'візантійством» і «монголізмом».

І справді, як же про це писати. Ще на початку XIV століття (монголи хазяйнували в цей час по «всій Русі великій» — від Рязані, Владимира, Суздаля, Новгорода до Азовського моря) на землях українських і білоруських утворилося Велике Русько-Литовське князівство, з яким почала рахуватися навіть Орда. А невелика на той час Москва повністю залежна від монголів.

Саме в цей період відбулося повне відокремлення руських земель від монголоїзованих князівств Рязані, Москви, Твері, Владимира, Суздаля з переважно угро-фінським населенням.» М. Гоголь наголошує: «…склалися дві держави, що називалися одним ім'ям — Русь, одна під татарським ігом, друга під одним скіпетром з литовцями. Але стосунків між ними вже не було». Утворилося дві Русі — «русько-литовська і «татарська», як пише Гоголь, і між ними — трьохсотлітній розрив. Причому в «офіційних» історичних працях якщо й говорять про Русь Західну (куди під егідою литовських князів увійшли галицько-волинські, тобто українські і білоруські землі), то називають її Литовським князівством. А «татарську» частину колишньої Київської імперії називають Руссю. Це не відповідав історичній правді. Ніхто в ті часи не послуговувався такими назвами Землі під Литвою називалися Великим Русько-Литовським князівством, або просто Руссю, а землі під монголами — Татарією, чи Московією. І так — до середини XVII століття.

А почалося все із загарбання на початку XIV століття литовським князем Гедеміном руських земель. «Великий язичник Гедемін, — зазначає Гоголь, — вивів на сцену тодішньої історії новий народ — народ бідний і життям, і засобами для життя, що населяв дикі соснові ліси нинішньої Білорусі, ще носив звірину шкуру замість одягу, ще боготворив Перуна і поклонявся «древньому вогню» у не торкнутих сокирою гаях, платив раніше данину руським князям і відомий під ім'ям литовців. І цей народ за свого князя Гедеміна зробився найпомітнішим на величезному північному сході Європи».

Сталося диво. З глибин Західної Русі зовсім несподівано виринає сила, яка «вихоплює» Русь з монгольських лап. Виник величезний «проміжок між великою і татарською Росією» (вираз Гоголя), що сягав на сході Рязані і Харукані (нинішній Харків). Він і став Великим Русько-Литовським князівством, практично незалежним від Орди з її «гогівським'», антиарійським менталітетом. Тут був «руський дух», тут «Руссю пахло», оскільки ні самі литовці, ні їхні князі не лише не накидали русичам своєї віри і своїх порядків (та й не могли накинути), а, навпаки, багато литовців прийняли християнство і стали вчитися руській культурі і цивілізації. Великі князі Гедемін, Ольгерд, Ягайло дали лише силу (щит), здатну протистояти тиску татар зі сходу і тевтонців із заходу. Тим самим було забезпечено саморозвиток руської нації на власній духовній основі. Це було вже те, що потім стало називатися Малоросією, а тепер називається Україною. Щоправда, незабаром став зростати вплив Польщі. Так, саме Польщі, а не напівдикої Орди. Тут, звичайно, виникають свої проблеми і свої трагедії, але вже іншого порядку. Наприкінці XIV століття князь Ягайло укладає унію Литви і Польщі, посилюється вплив польсько-католицької церкви в Литовському князівстві. Русичі, звичайно, чинили опір. Однак Західна Русь дедалі більше віддалялась від татарської Русі, від Татарії. В Русі розвивався європейський елемент, у Татарії — зростала «азійщина», незважаючи на те, що сюди (особливо в Москву, Суздаль) тікала чимала частина еліти «південно-руського народу».

Ну, а Мешех, Московія, Русь татарська — те, що потім почали називати Росією? Вона пішла своїм шляхом, і найважливішою віхою на ньому стала Куликовська битва.

МАМАЄВЕ ПОБОЇЩЕ — НЕЗВИЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ

Летели стрелы каленые, звенели мечи булатные.

Сказание о Мамаевом побоище

— Звичайно, Русь татарська — назва досить умовна, що відображає «політичний дах» східної частини Русі. В її центральній частині зростала Москва. Вона й стала на шлях рішучої боротьби з Ордою. Спочатку розгромила ординців на річці Вожі (1378 p.), а через два роки — на Куликовому полі. Куликовська битва — знаменита подія російської історії, її правильна інтерпретація допомагає краще розібратися в російсько-українському питанні.

Передумови Куликовської битви, поведінка її учасників, а головне, наслідки не зовсім розгадані чи, може, спеціально заплутані [Думаю, що усім відома інтерпретація Куликовської битви занадто спрощує і водночас затуманює суть справи. По-перше, ретельне і неодноразове обстеження археологами поля бою не дало ніяких результатів. Вченими не було знайдено жодного артефакту, який би свідчив про «великую сечь»: ні уламка шаблі, ні наконечника стріли, ні, навіть, ґудзика від кольчуги. По-друге, офіційні історики уникають детального аналізу причин і наслідків цієї дійсно доленосної не тільки для Русі, а всього слов'янства події (див. Цаплюк М. Куликовскую битву сочинили историки // Вечерние вести. — 2001.-18 сентября).]. Знаємо, що побігли з поля бою татаро-монголи, а не росіяни. Але чому у темника Мамая (він не був ханом, як пишуть про нього в підручниках, хоч і мав велику владу в Золотій орді), по суті, не було справжньої підтримки з боку золотоордияської еліти та й з боку корінної Орди? Мамай повів кінноту на Москву, а співвітчизник хан Тохтамиш захопив «Мамаєве гніздо» — Сарай. А десь у південно-східних краях у цей час наводив криваві порядки другий хан — Тамерлан. І розгромлений Мамай в результаті намагався сховатися в Криму, де й був убитий. Чому Литва (а Україна тодішня була в її складі) не прийшла на допомогу монголам, незважаючи на всі домовленості, і тим самим стала вирішальним фактором їхнього розгрому?

Справа у тому, що невидима, але могутня ідейна твердиня панмонголізму на цей час захиталася, точніше, втратила свою духовну (релігійну) основу. Іслам і християнство дедалі більше завойовували душі татар і монголів, їхньої військової і політичної еліти. Ламаїзм і «сульдефонство» [Від язичницького бога монголів Сульде] витіснялися на задній план. З часів хана Узбека (початок XIV століття) Орду почали роздирати релігійні суперечності. Іслам, християнство (в основному несторіанської конфесії) і частково іудаїзм (духовна спадщина хозар-караїмів), природно, не могли скласти духовного моноліту.

Мамай був мусульманином і йшов на Москву не лише з метою повернути «порядки Батия», особливо розмір данини, а й зруйнувати християнські святині, покарати «невірних» (раніше подібних цілей монголи не ставили). «Окаянный же