Читати книгу - "Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати"

непомітно зросла: крізь задні двері їдальні до приміщення увійшов Командор. Безмовно, наче труна, він «проплив» через середину зали, прямуючи до кафедри в дальньому кінці. У залі висів затхлий запах пари та кислого молока. Поки Командор шкандибав до кафедри, хлопці встигли вгамуватися, і запала тиша. Вже у тиші він пошарудів сторінками, шукаючи потрібну, та, не підводячи голови, почав промову. «Джентльмени, — оголосив він, прочистивши горло. — Джентльмени, ласкаво просимо до нашого лікувального закладу. Одразу ж маю вас запевнити, що ця установа жодного разу не схибила під час виконання покладеної на неї місії. Жодна жива душа зі згубними нахилами поки що не вийшла у широкий світ із дверей нашого закладу…»

Далі він повів про настанови закладу, за якими мають поводитися гості, аж поки їх опікуни не проголосять, що вони повною мірою переорієнтувалися. Щоб запобігти плотським спокусам, віднині кожна жива душа прийматиме душ окремо. Перевдягатися в цілковитій ізоляції. Взагалі ніхто не бачитиме іншого в непристойному вигляді. Коли буде остаточно вирішено, що вони достатньо інтегрувалися в суспільство, їх переведуть до інших мешканців закладу на нижчий поверх. Папери, що вони їх підписали разом зі своїми батьками, нічого не значать, окрім добровільно легалізованої угоди про примусове перебування у лікувальному закладі стаціонарного типу з метою вжити реабілітаційних заходів.

«Прошу, — не відриваючись від паперу, наголосив Командор, — з міркувань власної безпеки навіть і не намагатися без дозволу покинути стіни цього закладу. — Він нагадав про лютих собацюр та паркан з електричним струмом. Загалом, усі контакти зі світом по той бік паркану, зокрема і з батьками, будуть украй обмежені. — Втім, дозволено писати листи, але треба пам’ятати, що працівники закладу зобов’язані ознайомитися з їхнім змістом та на власний розсуд видаляти все, що вони вважатимуть за маніпуляційне повідомлення».

На Кевінів розсуд, голос містера Арахіса лунав якось мляво та безбарвно, ніби він читав свою цидулку далеко не в перший раз і вже не вкладав серця в промову. А може, так діяв на нього повний шлунок, та й день видався довгий. Поки голос Командора заколисував усіх і кожного, Кевін обмінявся поглядом осоловілих очей з Пацею Піратом. Джаспер відверто позіхав. Томас зітхнув, вочевидь витаючи у мріях про своє майбутнє місце десь поблизу п’ятдесятиярдової лінії[259]. Вумник крадькома зиркав на ручний годинник. Охоронці конфіскували в усіх телефони, тому навіть «текстувати» було неможливо. Єдиний, хто знав, котра година, був, таким чином, Вумник зі своїм стареньким годинником.

А Кевіна тим часом не полишало відчуття небезпеки, від якої холонуло всередині. Та зовсім не від слів Командора його проймав дрож. Острах наводило те, як він їх читав. Він читав так, ніби слова було викарбовано на кам’яних скрижалях, а скрижалі він отримав на горі Сінай. Слова він роняв байдуже та безповоротно — так, як суддя читає смертний вирок.

Джаспер знову позіхнув, прикривши рота долонею. Розбишака відставив свою тацю і, поклавши голову на руки перед собою, либонь, закуняв. Іще трохи, і він, може, й захропів би, та Командор тієї миті вперше відірвав очі від письмен та огледів усю сімку. «Питання?» — поцікавився він.

Ніхто не відповів. Про себе Кевін вирішив: сидіти й не рипатися. Так він і вчинив: він сів прямо, слухняно склавши пальці у замочок та дивлячись просто перед собою. Подумки він вже був на швидкісній смузі, що несла його до омріяних двадцяти штук.

«Джентльмени, — майже улесливо закликав Командор, — невже вам нічого спитати?»

Вумник підніс руку, ніби був на уроці в школі. Коли його викликали, він одразу спитав про навчання. У відповідь Командор повідомив, що програмою передбачено індивідуальне заняття з наставником з історії, англійської літератури, латини, математики та геометрії. До того ж у їхньому розпорядженні є бібліотека з чималою добіркою релігійних брошур. Під столом хтось пхнув Вумника ногою, мовляв: не будь таким підлабузником.

«Еге ж, — прошипів Розбишака, — якби вони були в моєму розпорядженні, то опинилися б не в бібліотеці, а в макулатурі».

«А от як щодо спорту?» — подав голос Червона Квасоля.

Командорський погляд переповз на того, хто це спитав. Пожовклі, наче від жовтяниці, очі напружилися, намагаючись розгледіти іменну картку в того на грудях. «Містер Червива Квасоля, — примружившись, нарешті сказав він, — якщо час дозволятиме, ми теж дозволимо користуватися баскетбольним майданчиком позаду головної будівлі, а також басейном, який розташований на цокольному поверсі». Очікуючи на інші запитання, він повільно обвів поглядом усіх.

«А як справи зі стероїдами?» — обізвався Паця Пірат.

«Укупі з паверліфтінгом?» — додав Джаспер. Про стриптизерок з повіями, навіть в аспекті лікування, ніхто щось спитати не наважувався.

Командор різко підвів голову, ніби каверзу зачув. Попри будь-які плітки, що гуляють поза стінами закладу, ні анаболічні стероїди, ні бодібілдинг у його закладі не практикуються. Судячи з того, як змінилось обличчя Кита мол., Кевін був ладен заприсягтися, що нові мускули якраз і були невід’ємною частиною його мрій про тріумфальне повернення додому. Бо, як на те, повернутися нікчемним дрищем, хай навіть у «кадилаку», — це одне, а накачаним здорованем, та ще й із сертифікатом, що підтверджує твою незаперечну мужність, — зовсім інше. Натовп прихильниць, які плескають у долоні, мусить мати на що подивитися. Ось чому Кит мол. аж з лиця спав.

Раптом Кевінових вух торкнулася музика. Тобто не музика, а лише чотири розбірливі ноти. Вони пролунали у вестибюлі. Хтось тицькав номери на клавіатурі. За мить він побачив охоронця, що так само, як і Командор, просочився до зали крізь задні дверцята. Спіймавши погляд Командора, він мотнув великим пальцем на вихід. Командор знавецьки кивнув та наголосив: «Якщо всі запитання вичерпано, то зараз саме час усім поверну…»

«Лиш одне запитання, — на півслові обірвав його чийсь голос. То був Розбишака.