Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » У пошуках утраченого часу. Полонянка 📚 - Українською

Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У пошуках утраченого часу. Полонянка" автора Марсель Пруст. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 98 99 100 ... 138
Перейти на сторінку:
казав собі: «У жодному разі», то не помилявся. А тепер мені несила вгадати. Один із моїх приятелів, у цій справі битий жак, мав візника (йому нараяла його моя братова Оріана), і хоч цей комбрейський хлопчина був удатний до всього, а надто — задублювати спідниці; ці речі, ладен присягатися, йому зроду й на думку не спадали. Він був убоїщем для своєї коханки: зраджував її з двома жінками, яких обожнював, — з акторкою і дівчиною з кав’ярні. Мій кузен, принц Ґермантський, чоловік головатий, але легковір, яких мало на світі, аж досада брала, сказав мені одного разу: «А чому ж це Ікс не спить зі своїм візником? Хто знає, може, чи це не справило б приємности Теодорові (так звати візника), і чи візник ще й ображається, що Принципал не женихається до нього?» Я зацитькав Жільбера; мене дратувала ця позірна проникливість, яка, застосовувана де треба і де не треба, свідчить якраз про брак проникливосте; а ще мене дратували наївні хитрощі мого кузена, якому хотілося, щоб наш приятель Ікс наважився ступити на кладку, якою, коли б вона виявилася надійна, він пустився і собі». — «Хіба у принца Германського такі самі уподобання?» — спитав прикро вражений Брішо. «Боженьку ж ти мій! — захоплено вигукнув пан де Шарлюс. — Про це знає кожен собака, і я навіть не вважаю, що продаю його. Так от, наступного літа я вибрався до Бальбека і дізнався від матроса, який іноді брав мене на риболовлю, що мій Теодор (до речі, брат покоївки баронеси Пютбюс, приятельки пані Вердюрен) вчащає до порту і нахрапом підхоплює то того, то того морячка, аби покататися разом на човні і «все таке інше». Тут уже мені приспічило спитати про його Принципала, в якому я впізнав того пана, що різався цілі дні в карти зі своєю коханкою: чи він не з тих, що й принц Ґермантський. «Це ж бо цілому світу відомо, та він із цим і не криється». — «Але ж із ним коханка?» — «Ну й що з того? Які бо ці діти наївні! — сказав барон батьківським тоном, не здогадуючись, яким болем озвалися в мені його слова, викликавши думку про Альбертину. — Його коханка чарівна». — «У такому разі троє його приятелів такі самі, як він?» — «Зовсім ні! — крикнув барон, затикаючи собі вуха, ніби я, граючи, взяв фальшиву ноту. — Ви впадете у другу крайність! Чи ж людині вже не вільно мати друзів? Ох, ця молодь, така каша в голові! Вас треба перевиховувати, хлоню мій. А втім, — тягнув він, — признаюся, що цей випадок (а я знаю таких чимало), хоча мене важко за полу смикнути, мене пантеличить. Я бита голова, але мені це невтямки, — сказав він тоном старого галліканина, що розмірковує над течіями ультрамонтанства, рояліста-ліберала, що розмірковує над «Аксьйон Франсез», або учня Клода Моне над кубістами. — Я не ганю цих новаторів, я радше їм заздрю, силкуюся їх зрозуміти, але не можу. Якщо вони так кохають жінку, то чому, надто у робітничому середовищі, де на це дивляться несхвально, де вони ховаються з самолюбства, — чому шукають собі те, що називається у них «пахолком»? Мабуть, це дає їм щось інше. Але — що?» «Що інше може давати жінка Альбертині?» — стукотіла мені в скроні думка, і в цьому було джерело моєї муки. «Бігме, бароне, — озвався Брішо, — якщо Рада факультетів запропонує відкрити кафедру гомосексуалізму, я висуну вас. Але ні, вам більше підійде Інститут спеціальної психофізіології. А ще я вас бачу на кафедрі в Колеж де Франс із правом працювати індивідуально з кожним студентом і своїми викладацькими здобутками, за прикладом учителів тамільської мови чи санскриту, ділитися з маленькою горсткою тих, кого се цікавить. Ви мали б двох слухачів і педеля, Боже вас борони від гадки, ніби я хочу кинути тінь на наш корпус педелів, як на мене, бездоганний». — «Тут ви невіглас, — круто урвав його барон. — Зрештою, ви помиляєтеся, гадаючи, ніби се цікавить лише вузьке коло. Якраз навпаки». І, не усвідомлюючи суперечносте між незмінним напрямом його власної балачки і докором, який він кидав іншим, барон заговорив скрушно й заклопотано: «Навпаки, це страшно, всі про це тільки й мовлять! Це ганьба, але слова з пісні не викинеш, любий професоре! Здається, позавчора у дукині д’Еєн упродовж двох годин тільки й розмов було що про це. Зрозумійте: якщо про це потрапило на язик жінкам, то це ж сущий скандал! Та що найплюгавіше — вони черпають відомості, — додав барон із великим запалом і завзятістю, — від паскуд, від справжніх свинтюхів, як-от, скажімо, цей приземок Шательро (спершу б умився він сам), який так любить багнити перед ними інших. Я чув, що він на мене вішає всіх собак, але мені начхати. Я вважаю, що болото, яким обкидає людей цей гицель, мало не витурений із Жокей-клубу за шахрування в карти, може впасти на нього самого. І на місці Жанни д’Еєн я, шануючи свій салон, не допускав би розмов на подібні теми і не давав би обливати помиями моїх родичів. Але ж у нас нема товариства, нема правил, нема звичайносте, всі розмови крутяться круг туалетів. Ох, моє серце, це кінець світу! Всі зашкарубли, озвірілися! Тільки рвуться вкусити, щоб болючіше. Бридота!»

Я був полохливий з дитинства; у Комбре я тікав, аби не бачити, як підсувають дідові коньяк, а також марних намагань бабусі ублагати його не пити, і зараз мав лише одну думку: дати крутька від Вердюренів ще перед екзекуцією над паном де Шарлюсом. «Час наглить», — сказав я Брішо. «Я з вами, — відказав той, — от тільки не рука звіятися по-англійському. Ходімо попрощаємося з пані Вердюрен», — закінчив професор, рушаючи до салону з міною дитини, яка під час гри у фанти з’ясовує, «чи не можна повернути».

Поки ми розмовляли, Вердюрен на жінчин знак забрав Мореля. Якби навіть пані Вердюрен, по добрій розвазі, визнала за розумніше відкласти цю розмову, вона б не подужала цього зробити. Є такі бажання — часом вони спочивають на устах, — які, дай їм тільки попуск, домагаються задоволення без огляду на наслідки; годі опертися хоті поцілувати оголене плече, на яке задовго дивишся і на яке губи падають, як птах на гадюку, годі не вп’ястися зубами в тістечко, якщо ти млієш голодом, годі утримати здуміння, сум’яття, біль чи веселощі, розбурхані в чиїйсь душі необачним словом. У такому настрої, завчасу розкошуючи мелодрамою, пані Вердюрен умовила мужа забрати

1 ... 98 99 100 ... 138
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Полонянка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пошуках утраченого часу. Полонянка"