Читати книгу - "Останнє літо"

Вийшло так, ніби він підгледів щось таке, чого не мав права підглядати, щось таке, чого вона ще не хотіла чи не могла розділити з ним. І він знову, заплющивши очі, вдав, ніби тільки починає прокидатися.

Вона відчула, як він ворухнувся. Відпустивши його голову й сковзнувши вниз, тісно пригорнулась до нього всім тілом, кваплячи його швидше прокинутись і саме в цю хвилину з жахом розуміючи, що все це буде в останній раз. «Як мужик, — припадаючи до нього, груба в розпачі, подумала вона сама про себе. — Досплю з ним останню ніч до кінця, і все. І сама піду від нього».

Синцов раптом спросоння, побачивши її очі, певно, відчув, що вона не готова розділити з ним усю міру свого нещастя. Але він подумав про те, про що тільки й міг подумати, — про нещастя з дитиною. А нещастя, що сталося з нею, було зовсім інше і таке величезне, що воно ніби поховало в собі все.

Нещастя з дитиною, про яке знали обоє, вони колись могли разом виправити чи разом забути.

А про те, друге, нещастя знала тільки вона, і воно було тільки її нещастям, а не його. Для нього це, навпаки, навіть могло виявитися щастям. А для неї, щоб це нещастя перестало існувати в її житті, мала не існувати інша людина, ні в чому перед нею не винна. І саме в цьому полягав увесь жах її становища.

Нещастя почалося з удачі. Вона добиралась до своєї армії через тил фронту, і в тому селі, де стояло медико-санітарне управління фронту, зустріла на вулиці колишнього командира своєї партизанської бригади Каширіна.

Вже з’ясувавши, що вранці до їхньої армії піде вантажна машина з перев’язувальними матеріалами і можна буде нею поїхати, вона йшла влаштовуватись на нічліг і на сільській вулиці лицем в лице стрілася з Каширіним — поповнілим, веселим, тепер уже не бородатим, як у партизанській бригаді, і не бритим, як при останній їхній зустрічі в Москві, а з чорними, хвацько підкрученими вусами. Та ще з двома орденами на гімнастерці, які одержав, поки вони не бачились.

Каширін, хоч і йшов не сам, а ще з якимись командирами й була на ньому форма полковника, побачивши Таню, спочатку зойкнув від подиву, а потім обняв, розцілував і, крутнувши круг себе в повітрі, поставив знову на землю. Такий уже він був. Таким, виходить, і залишився. Поставив на землю і став розпитувати, як вона тут опинилась. Таня розповіла, як тут опинилась. Сказала все, як було, бо Каширін — з тих людей, яким треба говорити все. Він ненадовго засмутився, навіть зсунув кашкета на лоба й прикро почухав потилицю, але чи не одразу ж і всміхнувся й сказав, що нічого, як тільки війну закінчимо, у всіх усе само собою вийде! Сказав з такою певністю, що й Таня мимоволі всміхнулась. І вперше після всього, що з нею сталося, подумала: якщо війна закінчиться і вони з Синцовим зостануться живі й здорові, то вона зважиться ще раз.

Дізнавшись, куди їде Таня, Каширін забрав у неї чемодан — вона йшла з чемоданом, — повів її до своєї емки, що стояла за будинками, й сказав, щоб чекала його в машині: зараз він піде, поговорить з медиками про ту справу, заради якої сюди приїхав, а за півгодини повезе її до сусіднього села, до них у штаб партизанського руху, і вже звідти, вранці, вирядить її до армії.

У Каширіна завжди все виходило добре й просто і при тому так, що здавалось, інакше й бути не могло.

Повернувся він од медиків не за півгодини, а за десять хвилин, і Таню, що сиділа попереду з шофером, так і лишив там: «Сиди, щоб тебе менше трусило після всього». І водієві зразу ж наказав, щоб на той випадок, коли інші машини не йтимуть, завтра о восьмій був напоготові відвезти капітана медичної служби. А приїхавши на місце, підняв палець, як учитель у школі, й спитав:

— Як ми з тобою повечеряємо — з горілкою чи без неї?

І коли вона сказала «без», погодився:

— Тоді і я без. Відпочину від неї, клятої.

Викликавши немолоду симпатичну жінку, друкарку Надію Фролівну, і познайомивши її з Танею, попросив:

— Заберіть її до себе переночувати, щоб зайвих розмов не було!

Та, незважаючи на те що не хотів зайвих розмов, таки повечеряв з Танею вдвох у своїй хаті, бо зрадів, зустрівши її, і хотів побалакати з нею сам на сам.

І хоч, вечеряючи, згадав про невеселе — про загибель кількох товаришів, яких вони знали обоє, — навіть ці спогади пом’якшила знайома Тані його звичка говорити про все тяжке, як про давноминуле, а про майбутнє як про щось таке, де вже не буде нічого тяжкого. Він говорив про майбутнє так, ніби, щоб закінчити війну, лишилося тільки набратися духу і проскочити під обстрілом ще один шмат дороги, а там уже й кінець! І хоч Таня знала, що це не так і що сам Каширін краще від неї розуміє це, але його звичка веселої й сильної людини весело й безстрашно дивитися в майбутнє захопила її.

Усе було добре до тієї хвилини, коли Каширін раптом наморщив лоба і, згадавши, всміхнувся:

— Яких тільки чудес не буває з людьми! Вероніку пам’ятаєш? — і, побачивши застигле Танине обличчя, подумав, що вона не згадала, і повторив — Ну, Веронічка наша, твоя подруга, замість якої ти потім у Смоленськ на явку пішла. Пам’ятаєш?

— Звичайно, пам’ятаю, — з тим самим, закам’янілим, виразом обличчя мовила Таня.

— То вона, цілком можливо, жива. Ще минулої осені, коли визволили Смоленськ, знайомлячись там з людьми і документами, одержав такі відомості. Одна жінка після визволення Смоленська розповіла, що бачила її живу. «Живу!» — мало не скрикнула Таня. Але не скрикнула, навпаки, промовчала.

— А потім перевірили, виявилося, справді-таки підмінили її документи, — пояснив Каширін. — У групу, яку тоді мали розстріляти,