Читати книгу - "Таємна історія Радянського Союзу, Павло Правій"

історії саме СРСР Нюрнберг напряму начебто і не стосується. Якби не одне «але». Рішенням того ж таки Нюрнберзького трибуналу матеріали цього процесу мали бути видані в усіх країнах-учасницях процесу. В СРСР вийшло лише 8 томів, тоді як на Заході – аж на 42 томи. Паперу не вистачило? Ні, просто у радянсько-російську версію ті матеріали включалися ви-бір-ко-во. Зате брехливих оповідань про те, що в Нюрнбергу було засуджено ОУН-УПА як фашистські організації – досі повно. Щоб двічі не ходити. Якщо хтось не знає. Українських повстанців на Нюрнберзькому процесі справді згадували. Кілька разів. Але як про жертв нацистських злочинів та у контексті їхньої боротьби проти нацистів. І матеріали ці надала саме радянська сторона обвинувачення. У 25-му томі справи подано німецький документ, в якому йдеться про те, що все більше українців у таборах праці пристають до «табору Бандери» і що емігранти налаштовують «рухи як Бандери, так і Мельника» проти німців. У 27-му томі зазначається, що окремі масові розстріли нацистами українців були помстою «групам Бандери». У 38-му томі згадується про відданість українців та «руху Бандери» ідеї самостійності. Нарешті до 39-го тому за наполяганням радянських прокурорів включено ось такий наказ:

«Айнзацкоманда С/5 Охоронній поліції та СД 25 листопада 1941 року

Київ Дніпропетровськ Миколаїв Рівне Житомир Вінниця.

Стосується: ОУН (рух Бандери)

Достовірно встановлено, що на території Рейхскомісаріату рух Бандери готує заколот із кінцевою метою створення незалежної України. Всіх учасників руху Бандери слід негайно затримати і після детального допиту під виглядом мародерів без найменшого розголосу ліквідувати. Протоколи допитів надати в Оперативний загін С/5. Цей документ після ознайомлення командирам підрозділів знищити» [166].

І коли різноманітні захисники режиму Леніна-Сталіна-Брежнєва верещать: «Не дамо переписати історію!», я кажу: «Було б що переписувати». Справжня історія, таємна історія Радянського Союзу – там, у досі невиданих (порушуючи підписані самими ж комуністами в Нюрнберзі постанови) матеріалах об’ємом 34 томи.

На цьому цю главу й закінчимо.

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ.

БІДНИЙ СЕР ВІНСТОН, АБО ПРО ХОЛОДНУ ВІЙНУ, МОСКОВСЬКИХ ПОПІВ ТА ВБИВСТВО РУЗВЕЛЬТА

Початком Холодної війни в СРСР, а тепер і в Російській Федерації, вважають знамениту промову Вінстона Черчилля у Фултоні (штат Місурі, США) 5 березня 1946 року. Через тиждень в газеті «Правда» вийшла стаття Сталіна, в якій той поставив Черчилля в один ряд із Гітлером і оголосив, що сер Вінстон закликав країни Заходу до війни з СРСР.

Холодну війну зараз називають Третю світовою. Вважають, що усе почалося з Польщі, коли у 1944 році СРСР зі своїх маріонеток створив Тимчасовий уряд Польської республіки на противагу польському урядові у Лондоні. Склалася нібито дуже цікава ситуація: СРСР залишався для Великобританії та США союзником, оскільки ті були зацікавлені в його участі у війні з Японією, але одночасно ворогом, який фактично анексував Польщу, вийшовши таким чином у центр Європейського континенту.

Це була пряма і відверта загроза. Це було спусковим гачком Третьої світової. І лише атомна бомба США не дозволила їй перерости у «гарячу» війну. Проте автор цієї книги має іншу думку. Вважаю, що жодної Третьої світової війни не було. Продовжувалася Друга світова у вигляді Холодної війни, яка час від часу спалахувала і «гаряченьким», як у Кореї, В’єтнамі, Афганістані, на Близькому Сході аж до 1 липня 1991 року, коли було розпущено Організацію Варшавського договору. Але усе за порядком. На початку 40-х років Сталін робить дуже дивний крок. У країні войовничого атеїзму, де антирелігійна пропаганда, гоніння на Церкву та фізичне знищення священників і вірян було державною політикою, раптом виникають вражаючі пертурбації.

З 1925 року в СРСР діяв «Союз войовничих безбожників», який очолював старий більшовик товариш Омелян Ярославський. Аби ви, шановний читачу, розуміли, наскільки ця моральна потвора була відданим «сталіністом» – у 20-ті роки товариша Ярославського партійна опозиція малювала на карикатурах біля ніг Сталіна у вигляді вірного песика. «Союз войовничих безбожників» щедро фінансувався державою й був передовим її загоном в антирелігійній кампанії.

У 1939 році Ярославського Сталін робить повноправним членом ЦК ВКП(б). Був він членом надважливого Комітету партійного контролю, а от членства в ЦК сподобився лише в рік початку Другої світової. Одночасно Ярославський стає академіком Академії наук СРСР за спеціалізацією «історія» та завідувачем кафедри у Вищій партійній школі. Ярославський удостоївся честі написати книгу з офіційною біографією Сталіна. Для чого це все? Для підняття авторитету та збільшення ваги у складній радянській партійно-державній ієрархії.

І раптом сталося так, що після початку Другої світової війни тиск на Церкву майже припинився. А після 22 червня 1941 року Російську православну церкву було мало не офіційно оголошено союзником радянської влади. Кажуть: то через те, аби сподобатися західним союзникам. Можливо. Але західні союзники заради того, аби мати СРСР у коаліції, заплющували очі на розстріли десятків тисяч польських офіцерів. Хіба б вони не заплющили очі на розстріли якихось російських попів?

Кажуть: це аби протистояти німецькій пропаганді, яка оголосила курс на відкриття церков на окупованій території і таким чином перехоплювала в цьому питанні ініціативу. Можливо.

Але що знали про події на окупованій території мужики на Уралі та в Костромі, крім того, що розповідала газета «Правда» та чорна тарілка радіорепродуктора на стіні, в народі – «брехунець»? Кажуть: це аби мужики йшли воювати «За родіну, за Сталіна». Можливо. Але загороджувальні загони та діти в заручниках – більший стимул, ніж дозвіл на церковну службу в тих храмах, які ще на стайні не перетворили.

Насправді усе складніше. Проводячи масові репресії проти Церкви, Сталін одночасно формував всередині неї кубло вірних холуїв, з числа готових на будь-які послуги єпископів. Ось вам головна моральна потвора. Митрополит Московський і Коломенський, офіційний місцеблюститель патріаршого престолу Сергій Страгородський.

Кар’єра в нього склалася феєрична і не без допомоги радянських спецслужб. Тут справжній детектив, хоч і брудний. Стежимо за датами, любі мої розумні читачі. З 1925 року, після смерті патріарха Тихона, РПЦ залишилася без очільника. За заповітом Тихона, патріаршим місцеблюстителем було призначено митрополита Петра (Полянського), а Сергія – його заступником.