Читати книгу - "Спокута"

Частково схована гарматними жерлами і постаментами, частково прикрита піднятою парасолькою, я сама була в тіні, але все бачила. Вони йшли мовчки. Я впізнала його за світлинами. Незважаючи на плями, які свідчили про захворювання печінки, й пурпурові прожилки під мішкуватими очима, він усе одно видавався типовим жорстоким крутієм, хоч і дещо низького польоту. Від віку його обличчя всохло й позбулося колишньої асиметрії. Щелепа скоротилася — зіщулення кісток і шкіри пішло на користь. Він трохи трусився на ходу, була помітна плоскостопість, але рухався нівроку як на свої вісімдесят вісім. Колись починаєш судити про такі речі. Але його рука міцно вхопилася за тростину — підпора йому не для прикраси. Часто писали про те, скільки доброго він зробив для громадськості. Може, він усе життя спокутував свій злочин. Або, може, він просто бездумно, як вітер, мчав по життю, королем якого завжди був.

Щодо Лоли — моєї життєрадісної кузини з вічною цигаркою в зубах,— то вона, як і раніше, худорлява й м'язиста, як гончак, і досі вірна. Хто б міг подумати? Це, як то кажуть, її хліб з маслом. Може, так думати негарно, але саме це майнуло у мене в голові, щойно я поглянула на неї. Вона була вбрана в соболину шубу і полум'яно-червоний крислатий капелюх. Сміливо, але не вульгарно. Має майже вісімдесят, а досі на високих підборах. Вони цокотіли асфальтом, наче у молодої жінки. І натяку на цигарки. Живе начебто за містом, веде здоровий спосіб життя, та ще й ця штучна засмага! Тепер на зріст вона вища, ніж її чоловік, і — безперечно — сильніша. Але було в ній і щось комічне — чи я хапаюся за соломинку? На ній був густий макіяж: кричуща помада, надто товстий шар тонального крему і пудри. Я завжди в цьому питанні була пуританкою, тому вважаю себе пристрасною суддею. Мені здалося, що є тут щось від сценічної лиходійки: худа постать у чорному вбранні, аж полум'яні вуста. Дати їй цигарку, а під пахву — болонку,— і кузина змогла б зіграти Круеллу де Віль[66].

Ми розминулися за лічені секунди. Я піднялася східцями, стала під фронтоном, ховаючись від дощу і спостерігаючи за тим, як пара прямує до машини. Йому допомагали першому, і я побачила, який він немічний. Поперек у нього не згинався, стати на одну ногу було неможливо. Його просто підняли та вмостили на сидінні. Далі відчинили дверцята для леді Лоли, яка склалася навпіл з жахливою спритністю. Я дивилася, доки «ролс-ройс» не від'їхав, а тоді пішла. Від цього видовища мені на серце ліг тягар, і я намагалася не думати про цю зустріч. На сьогодні вже натерпілася. Але здоровий вигляд Лоли стояв у мене перед очима, коли я здавала сумку у гардероб і віталася зі швейцарами. За тутешніми правилами, відвідувача треба супроводжувати до читальної зали у ліфті, а я не вмію вести невимушені балачки в обмеженому просторі. Перекидаючись фразами — огидна погода, але на вихідні поліпшиться,— я не могла не думати про ту зустріч суто в аспекті здоров'я: може, я й переживу Пола Маршалла, але Лола, звісно, переживе мене. Наслідки зрозумілі. Та давня справа стояла між нами всі ці роки. Як одного разу висловився мій редактор: публікація твору означатиме судовий процес. Але навряд чи зараз я маю через це перейматися. Уже й так досить такого, про що не хочеться думати. Я прийшла сюди у справі.

Деякий час я спілкувалася з архіваріусом. Вручила йому стос листів, де містер Нетл писав мені про Дюнкерк, і їх прийняли вельми вдячно. Вони зберігатимуться з усіма іншими, які я передала. Архіваріус познайомив мене з послужливим старим полковником «Баффсу», теж істориком-аматором, який прочитав відповідні сторінки мого рукопису і факсом надіслав свої уточнення. Мені передали його замітки — запальні, але рятівні. Слава Богу, я поринула в них з головою.

«Абсолютно недоречно [підкреслено двічі] для військовослужбовця Британської армії казати „Бігом!“. Тільки американець міг би віддати таку команду. Правильний термін — „Бігом руш!“».

Мені подобаються ці дрібниці, цей пуантилістський підхід до життя, виправлення огріхів загалом дає задоволення.

«Нікому не спаде на думку сказати „двадцятип'ятифунтова гармата“. Сказали б скоріше „двадцятьп'ятка“ або „гармата на двадцять п'ять“. Досить дивно звучить навіть для того, хто не мав справи з Королівською артилерією».

Як поліція в пошуках злочинця, ми навкарачки нишпоримо в пошуках істини.

«Ваш герой з Королівської армії носить берет. Про мене, це не так. Окрім танкового корпусу, навіть у 1940-му році інші військові такого не носили. Гадаю, краще вам надіти на нього кашкета».

Нарешті полковник, який починав листи звертанням «міс Талліс», дозволив собі дещо дратівливо натякнути на мою стать, щоб показати, що я не туди лізу. Та що взагалі наше плем'я тямить у таких справах?

«Мадам [підкреслено тричі] — на „Штуки“ ніколи не вантажили ніяких „тисячотонних бомб“. Чи знаєте Ви, що і фрегат військово-морського флоту навряд чи стільки важить? Пропоную Вам докладніше дослідити це питання».

Та це просто друкарський чортик. Я ж мала на увазі «фунт». Я виправила вказане й написала полковнику вдячного листа. Заплатила за ксерокопії деяких документів, які склала до теки для свого архіву. Повернула бібліотекарю використані книги й викинула непотрібні папери. Тепер з робочого простору виметено всі мої сліди. Прощаючись з архіваріусом, я дізналася, що Фонд Маршалла готовий надати музею грант. Потому як я потиснула руки іншим бібліотекарям і пообіцяла написати у книзі подяку, мене передоручили швейцару, який повіз мене вниз. Дівчина у гардеробі дуже чемно викликала таксі, а один з молодих швейцарів виніс мою сумку аж на тротуар.

Повертаючись на північ, я думала про листа від полковника, вірніше, про власне задоволення від цих дрібних правок. Якби я справді так дбала про факти, то мала б написати іншу книгу. Але я виконала свою роботу. Інших версій не буде. Ось що я думала, перш ніж заснути, коли ми в'їхали в старий трамвайний тунель під Олдвічем. Коли водій збудив мене, таксі