Читати книгу - "Новорічний ліфт, Стейсі Браун"

Пухкий сніг повільно падає й прикрашає місто яскраво-білим килимом. В повітрі відчувається особлива атмосфера. Здавалося б, на вулиці та сама метушня, що й завжди – стурбовані люди, що кудись спішать, повільні машини, що не можуть їхати швидше через затори. Але ця метушня сьогодні була іншою. Адже на календарі 31 грудня.

Я прямувала на зустріч з подругою щоб прогулятись магазинами й підібрати собі ідеальний образ на свято. Доїхавши до центру міста, я вийшла з метро й попрямувала до місця нашої зустрічі. Залишалось лише перейти дорогу. Я стала перед пішохідним переходом і очікувала коли машини зупиняться і я зможу перейти дорогу. Дочекавшись, я рушила вперед разом з декількома пішоходами.

Раптом телефон задзвонив. Я сповільнила крок, і почала нишпорити в сумочці шукаючи його. Продовжуючи повільно йти переходом, я й не помітила як одна з машин наблизилась небезпечно близько до мене. Вона легенько врізалась в мою ногу і я відскочила в сторону. Машина зупинилась. Від переляку, я підкинула сумочку, з якої висипалось безліч речей прямо на дорогу. Я стояла перед капотом машини, намагаючись зрозуміти що тільки-но відбулось. Та водій цієї машини не був настільки збентежений як я. Він ввімкнув звуковий сигнал, щоб я швидше зійшла з його шляху. Така поведінка мене розгнівала. Я стукнула долонею по капоту й прокричала так голосно, щоб він мене почув:

- Собі побібікай!

Тим часом, з машини вийшов привабливий молодий чоловік. Грізно подивившись на мене, він спитав:

- Ти взагалі збираєшся звалити з дороги?

- Хей! Шановний йолопе! Якщо ти не помітив, то ти мене збив!

- Якби я тебе збив, ти б зараз не верещала на всю вулицю!

- То я ще й маю тобі подякувати? Зовсім здурів чи що?

- Збирай своє лахміття й провалюй звідси!

Сидячи перед машиною, я згрібала з асфальту свої речі й кидала в сумку. Але це не заважало мені сваритись на водія, не стримуючи емоцій:

- Мало того, що ти хамло. Ти мабуть ще й плаксивим хлопчиком в дитинстві був.

- Що ти верзеш?

- Бачу, мама тебе так хитала в ліжечку, що ти добряче бився головою. От дурником і виріс!

Він підійшов занадто близько. Мабуть я дозволила собі зайвого , бо його очі налились злістю. Вид у нього був страхітливий, і в якийсь момент мені здалось, що він підійшов щоб вдарити мене. Але він присів, і став допомагати мені збирати розсипані навколо речі.

- Не треба, я сама впораюсь!

- Я бачу ти до ночі плануєш це все збирати. Давай швидше.

Він збирав з однієї сторони, я з іншої. Ми намагались не зустрічатись поглядами. Навколо нас сигналили машини, не задоволені несподіваним затором. І навіщо мені стільки мотлоху в сумці – косметика, візитівки, ручки, дисконтні картки… просто хаос.

Зібравши всі свої речі, я розвернулась до негідника, що мене збив, для того щоб закинути в сумку все, що він назбирав. Розвернувшись я побачила лише ноги. Він стояв і мовчки споглядав за мною, тримаючи в руках мої речі.

- І довго мені так стояти? – намагається бути грізним, але чомусь хитро всміхається.

- Не зламаєшся! Постоїш!

Я встала, відкрила сумку й простягнула йому. Він недбало висипав все туди, демонстративно витрусивши руки, наче тримав до цього щось гидке.

- Наступного разу обери більш спокійне місце щоб мітити територію своїм барахлом.

- Козел! -  різко розвернувшись, я побігла якнайдалі від цього мерзотника.

Залітаю всередину торгівельного центру, й бачу подругу. Мені здається якщо я зараз їй не виговорюсь, то вибухну. Тому підходжу до неї, й ледь переводячи дихання, констатую:

- Ти не повіриш, що зі мною тільки-що сталось!

- Що? – її очі перелякано дивляться на мене.

Я починаю себе оглядати й розумію, що виглядаю, м’яко кажучи не презентабельно. Взуття забризкане, щоки горять, на голові скуйовджене волосся, яке я весь час прибирала з обличчя коли збирала речі з землі. 

- Мене ледве не збив якийсь козел на дорогій тачці! Водійське посвідчення купив, а їздити не купив! – сама собі дивувалась як я можу жартувати в такому стані.

- Ти в порядку? – її брови полізли вгору, а в очах з’явився переляк.

- Як бачиш! Принаймні жива! Тільки от на нозі тепер синець нормальний буде. – вимовляю, потерши ногу. Але це було ніщо, порівняно з тим ураганом емоцій, що розривав мене зсередини, - Переходжу, я значить, дорогу, ось тут, недалеко від цього центру, чую телефон дзвенить. Ну я трошки забарилась на переході, почала телефон в сумці шукати, а він як вріжеться в мене! Я відскочила, сумка в сторону відлетіла, все розсипалось по дорозі! Жах! А він ще виходить з машини й кричить на мене! Ну що за день? Сподіваюсь це не якийсь знак щодо прийдешнього року!

Подруга усміхнулась, але потім занепокоєно спитала:

- А де твій телефон?

Паніка миттєво пронеслась по всьому тілу. Я зняла сумку з плеча, й почала нестримно порпатися в ній. Але серед того розгардіяшу, що був зараз в мене в сумці, важко було щось знайти.

- А ну набери мене, - прошу її нервово.

Саша набирає мій номер й вмикає гучномовець. Замість омріяних гудків, і своєї мелодії, я чую «Вибачте, абонент знаходиться поза зоною досяжності…».

- Дивно, п’ять хвилин тому гудки були, а тепер… - розгублено каже вона.

А я стою і просто хочу міцно заплющити очі… так міцно, щоб потім відкрити й переконатись, що все це страшний сон.

Мало того, що цей рік був для мене ледь не останнім в житті, ще й загубила телефон, в якому було все… контакти, фотографії, навчання…

- Тільки не це! – розпач накрив мене з головою.

- Заспокойся, може ще знайдеться… Якщо хочеш я можу тобі дати свій другий телефон, я ним майже не користуюсь.

- Правда? – полегшено питаю.

- Звичайно. Поки не купиш новий, можеш користуватись моїм скільки захочеш.

- Дякую, Сашо, ти найкраща, - обіймаю подругу й розумію як мені пощастило мати її в своєму житті.

Час шопінгу летить швидко. Єдине, що мені потрібно було це сукня. І я знайшла ту, яку шукала. Легка червона сукня, що спокусливо огинала мої форми й виглядала вишукано й елегантно. Саме те, що треба для зустрічі Нового року. Саша та її хлопець Ярослав запросили мене з собою до ресторану свого друга. Судячи з розповідей Саші, це був крутий ресторан з терасою на найвищому поверсі бізнес-центру.