Читати книгу - "Зроби цей крок, Тетяна Овчіннікова"

Хтось колись сказав: «Хто володіє інформацією, той володіє світом». У моєму ж випадку володіння інформацією, яка не призначалася для моїх вух, обернулося для мене ледь не катастрофою. Бо я зовсім не рада була тій отриманій інформації, та ще й безтурботне моє студентське життя перевернулося з ніг на голову. Принаймні мені на той час так здавалося.
Але про все по черзі.
Звати мене Вероніка Білаш. Я – студентка Академії сучасного мистецтва за спеціальністю «Дизайн інтер’єру і середовища».
Дожила до магістратури, як і всі студенти, комбінуючи веселе життя з навчанням, інколи маючи перездачі, проте закриваючи сесії на високі бали. Ні, ботаном чи заучкою я не була. Просто й вибору особливого не мала, бо навчалася на бюджетній основі й аж ніяк не хотіла позбутися невеликої, та все ж стипендії. Що вже й казати про острах перейти на комерційну основу, яку ми вдвох з матір’ю, та ще й винаймаючи квартиру в Харкові, точно не потягли б.
Обрала улюблену спеціальність, тому навчання давалося досить легко. Мені було вкрай цікаво виконувати всі проєкти. І чим далі ми заглиблювалися в тонкощі професії, тим вищими ставали мої здобутки. Я вже навіть цілком пристойний підробіток мала. За спеціальністю, а не як дехто з моїх однокурсників у Маку чи деінде. Ні, я офіційно працювала на чверть ставки у невеликій фірмі, яка займалася ремонтом офісних приміщень. Такий собі приробіток, проте мене помітили й обіцяли по закінченні навчання забрати вже на повний робочий день.
Окрім приробітку, я захоплювалася танцями. А як інакше? Адже моя матуся, заслужений працівник освіти України, змалку тягала мене на всі свої заняття, які проводила для багатьох груп різного віку. І досі проводить. Навіть дорослих веде. І я теж з майже двома десятками однолітків займалася у її класі. Ні, на конкурси, як дітлахи, ми не їздимо, проте заняття хореографією надають необхідне навантаження, аби тримати своє тіло у формі.
Та от тільки перед початком нового навчального року матусі надійшло запрошення з Центру розвитку дітей з маленького містечка у Харківській області, звідки вона була родом і де мала невеличку квартирку. Пропозиція була такою, від якої важко було відмовитися, бо заробітна плата була майже вдвічі вищою за ту, що вона отримувала тут. Тому, зібравшись увечері на сімейну раду, ми без роздумів вирішили, що вона повертається працювати додому. У нас виникла одна-єдина суперечка: я не бажала витрачати кошти та залишатися жити у винайманій квартирі. Адже мала повне право заселитися в гуртожиток від академії. Так виходило в кілька разів дешевше.
Проте матуся заперечувала, аргументуючи, що веселе життя («Я знаю, про що кажу!») у гуртожитку завадить моєму навчанню. Ми з нею ледь не посварилися, та все ж зійшлися на варіанті приватного гуртожитку, який був дорожчим, проте й умови в ньому були на порядок кращими: селили там по одній людині в кімнаті, веселі гулянки з алкоголем знищували в зародку, та й не додумався б ніхто їх там проводити, бо гуртожиток майже на третину був заселений викладачами академії. Отож з початком нового навчального року я заселилася до невеличкої, але затишної кімнатки на четвертому поверсі.
Танцювальні групи дітлахів, які вела матуся, забрав інший хореограф, з дорослими було складніше. Вихід знайшовся тільки для нашої групи: керівництво передали мені. Дехто з учасників не захотів займатися під керівництвом тієї, яка ще нещодавно стояла поряд коло верстата, тому нас залишилося всього тринадцять осіб, дев’ятеро дівчат та чотири хлопці. Заняття у нашій групі проводилися своєрідно. Ми разом радилися, що нам цікаво, вигадували нові рухи, завжди приймали зауваження та пропозиції одне одного.
Я була особливо рада, що моя краща подружка Емілія Галушка, хоча ні, вже майже рік, як Заремська, не покинула мене. Навіть після того, як я так необачно вчинила з нею, коли її не надто законослухняний хлопець попросив мене вигукати Лію з дому, присягаючись перепрошувати перед нею за свою негарну поведінку, а насправді ледь не втравив її у неприємності. Вчасно втрутилася поліція, а потім і фіктивний чоловік, тож після тієї історії про Руслана – колишнього хлопця Емілії – ми, на щастя, більше нічого не чули.
Так, вам не здалося, у моєї подружки й справді одночасно був і фіктивний чоловік, і хлопець. Але то їхні справи, я чесно не втручалася, вважаючи, що вони самі розберуться. І на щастя, вони й справді розібралися. Фіктивний чоловік став справжнім, у сім’ї моєї подруги панує ідилія. Та і як інакше, адже Ярослав Заремський просто ідеал чоловіка (хто ще не читав, запрошую до моєї книги «За крок до щастя»). І я дуже рада, що вони обоє з Лією змогли мені пробачити той негарний вчинок, тож ми залишилися подругами, і я була частою гостею у їхньому заміському будинку.
Ми з Лією й навчалися разом, вона, почувши про те, що я переїжджаю до гуртожитку, навіть пропонувала пожити у них, проте я категорично відмовилася. Ні, місця у їхньому будинку вистачило б ще на бодай трьох таких, як я, вони б навіть і не помітили моєї присутності, проте я в жодному випадку не хотіла б їм заважати. Тим паче Ярослав пересувався в інвалідному візку, хтозна, як це впливало на їхнє домашнє життя, а тут ще і я! Та й не бажала я бути нахлібницею. Однозначно, в гуртожитку мені буде найкраще.
Ось так і почався у мене новий навчальний рік з новими планами, викликами та сподіваннями. А ще з надією на те, що мене нарешті помітить один з наших одногрупників Влад, який ще від першого курсу шалено мені подобається. Я б в жодному разі не наважилася йому зізнатися, проте сподівання на те, що я стану йому цікавою я не полишала.
І саме ці сподівання привели мене до того, що я ненароком підслухала їхню розмову зі ще двома хлопцями з нашої групи – Максимом та Артемом. Вище згадана катастрофічна інформація!
У нас якраз завершилася перша пара, викладач попросив мене, як старосту групи, прибрати наочні посібники до підсобного приміщення, чим я й зайнялася. Однокурсники почали розходитися, Лія теж на мене не чекала, бо мала призначену зустріч з одним з викладачів. Я спочатку все перенесла до комірки, а вже там почала розкладати по місцях. Та ще й після попередньої групи безлад прибрала, бо бували в нас студенти, які просто скидали матеріали на купу і йшли собі. Я так не могла. Саме сортувала папери, коли з відчинених дверей пролунав голос Влада:
- Хлопці! З такою кралею вчора познайомився!
Чи могла я проігнорувати? Звісно ж ні, адже це Влад. Я пильно слідкувала за його бурхливим особистим життям, раділа коли він розходився з черговою своєю пасією і засмучувалася, коли хлопець починав нові стосунки. Отож у нього нове захоплення? Послухаємо!
Я завмерла і нашорошила вуха.
- Ти ж збирався вчора конспект учити? – пирхнув Максим.
- Збирався, а потім зателефонували друзі та покликали до клубу. А там вона!
- Як її хоч звати? – поцікавився Артем.
- Злата! Справжнє золотко!
- То вона вже підкорена? – знову Макс.
- Ні, виявилася справжнім міцним горішком. Навіть телефону не дала. Але так аж цікавіше!
У голосі Влада звучало таке захоплення, що я зрозуміла, що допоки він не підкорить цю кралю, у мене навряд чи є шанси. Але про те, що йому подобаються неприступні дівчата, інформацію я зберегла. Знадобиться у майбутньому. Хотіла вже повертатися до своєї роботи, як раптом пролунало нове Владове запитання:
- А у вас як з особистим? Чув ти, Артеме, розбігся зі своєю.
- Та ми власне й не сходилися. То так, для здоров’я.
- Що, не подобалася?
- Чому? Вона гарна, але просто не мій тип.
- І хто ж твій?
- Ніка. Але то – недосяжна мрія!
Я аж здригнулася від несподіванки! А потім зрозуміла, що Ніка – не таке вже й рідкісне ім’я, лише у нашій групі нас таких дві, щоб Артем говорив саме про мене. Надії, надії…
- Яка Ніка? Ми її знаємо?
- Звісно. Білаш Вероніка, наша староста.
Ось тут я ледве встояла на ногах від почутого, стримувало лише те, що хлопці певно не помітили, що я не пішла з аудиторії, тому будь-який рух може привернути їхню увагу. Стояла завмерши, а серце калатало в грудях. Це катастрофа!