Читати книгу - "Обережно, занудний бос!, Ольга Манілова"

У моєму кабінеті все було б ідеально, якби не старовинне вікно.

Дві віконні рами, що виходять у внутрішній дворик, дозволили замінити на металопластикові, а ось третє вікно визирає прямо на вулицю та й прикрашає собою фасад будівлі, — і його міняти не можна.

Будівля нашого офісу побачила багато революцій, і ремонтом її облагородити просто так не вийде.

Але я навіть за цим старезним особняком встигла скучити.

Відпустка пройшла чудово: я збагатилася засмагою, насолодилася курортним романом і витратила купу грошей на коктейлі, капелюхи і журнали. П'ять років тому я побудувала власне маркетингове агентство з нуля, а тепер можна витрачатися на поїздки, якраз не рахуючи нулів на банківському рахунку.

Влаштовуюся в кріслі зручніше, щоб налаштувати себе на робочий лад — хоча думками все ще витаю в хмарах Менорки, що зачіпають білосніжною периною, здавалося б, самі вершини кедрових дерев, і де породжені ними тіні рятують від спеки вологим і солоним повітрям...

— ... Ліка! — вривається в кабінет Марта, одразу ж зачиняючи за собою двері. Ті підкоряються лише з другої спроби, оскільки міняти двері в нашому чудовому офісі дозволили теж не скрізь. — Набираю тебе вже втретє! Ти... прочитала, сподіваюся, моє повідомлення? І повідомлення Славіка? — більш ослабілим голосом цікавиться вона.

— Мій телефон, мабуть, на беззвучному, — видихаю я і підморгую схвильованій жінці. — Зараз усе-усе прочитаю, вивчу, порахую... Тільки не кажи, що "Деромакс" знову вимагає міняти формулу щодо підрахунку лідів, їй-Богу, нам доведеться долучити позаштатного консульт...

— Ліка, — тихим голосом продовжує Марта, — це не про "Деромакс" і не про клієнтів. Дещо сталося, поки ти була у від'їзді. Ми вирішили... ось ми вирішили сказати тобі трохи пізніше. Сьогодні, напевно, прийде Авраменко.

Я намагаюся відповідати м'яким тоном: моя заступниця і наш головний маркетинговий фахівець славиться гіпервідповідальністю.

— Звісно, сьогодні нагряне Авраменко, я ж у курсі, — киваю і піднімаюся з крісла. — Це ж просто формальність. Хоч "ШОЛ" і викупив нашу компанію з іншими активами, але угода-то була не заради нас. У нас усе залишається як і раніше. Ти ж сама знайома з Авраменком, ось кому вже точно плювати на наші справи.

—  Така справа, що "ШОЛ" теж викупили, поки ти була в Іспанії, — практично скоромовкою повідомляє Марта. — Я якраз розмовляла з Авраменком. Телефоном. Зараз. Тому й не зустріла тебе, вибач. Ти... класно виглядаєш, — додає вона, — стільки засмаги!

Мені не віриться в почуте, бо як компанію "ШОЛ" могли купити, якщо вона сама місяць тому поглинула конгломерат, до якого входило й наше агентство? Марта, мабуть, переплутала, а Авраменко завжди розмовляє занадто швидко, ось і сталося непорозуміння.

— Це навряд чи, — запевняю я її, посміхаючись. — Я негайно наберу Авраменка і...

— Ліка, — практично шепоче моя заступниця, і відірвати погляду від її розширених очей неможливо, — ми переходимо під управління "ВАКАРа". Тиждень тому було оформлено угоду з "ШОЛ". Тому сьогодні разом з Авраменком має прийти...

Я обходжу стіл, а потім ще й стілець, а потім прямо опиняюся посередині кабінету, хоча власних рухів не пам'ятаю. Треба б увімкнути кондиціонер, але ж — так, тут же його встановити теж не дозволили.

— ... Артем Гаджиєв. В-він сьогодні прийде.

Ім'я, яке я хотіла б ніколи не чути.

— Ні-ні, — намагаюся посміхнутися я. — Ти, напевно, переплутала. "ВАКАР"? Бути того не може! Вони займаються зовсім іншим. Ні-ні, Марто. Та вони б ніколи в житті не подивилися в бік маленьких агентств.

Вже я це точно знаю.

Я знайома з Артемом Гаджиєвим. Він був моїм начальником, і тоді я рішуче звільнилася до того, як він зволить звільнити мене, а ще тоді... Господи помилуй, ні!

Я кидаюся до своєї сумки, але смартфон у руках Марти тут же видає пронизливий звук, і це збиває мене з пантелику.

— Вони тут. Приїхали вже. — Вона навіть випрямляється. — Я клянуся, я хотіла розповісти тобі раніше. Хлопці вирішили по-іншому! І я хотіла, щоб ти відпочила.

— Це неможливо, — напрочуд рівним голосом заявляю я, але в її розгублених сірих очах бачу крах моєї найостаннішої надії.

Моя заступниця не схильна ні плутатися, ні помилятися. Ми з нею обидві знаємо всі розцінки на помилки. Та й моє агенство, вся наша команда, — вони чудові, найкращі! Що ж мені тепер робити? Як зупинити те, що...

... Артем Гаджиєв — безсоромно практичний, жорсткий і нетерпимий. І, найголовніше, — він люто ненавидить маркетинг.

Ненавидить рекламу і просування, піар і публічність. Про його презирство до мого профілю він мене колись повідомив особисто, а частина моєї команди почула про це від мене, оскільки я раніше багато чого розповіла про роботу в його компанії.

Тієї компанії, що зараз й буде нами керувати!

Я з жахом спостерігаю, як Марта наближається до вікна, як вона схиляється над підвіконням і як вона визирає на вулицю.

— Ось він іде, — зауважує вона, попередньо прочищаючи горло. — Капець, швидко вони приїхали.

На негнучких ногах я підходжу до вікна. Мабуть, Марта вже відсувається, бо я виявляю, що мої руки впираються в підвіконня, немов вони самі по собі тягнуть вікно вглиб кімнати.

Авраменко якраз перетинає проїжджу частину, своєю фірмовою ходою "підстрибом", а його розстебнутий піджак програє боротьбу вітру, тож бізнесмен має не такий діловий вигляд, як зазвичай.

А другий чоловік обходить позашляховик, завертає до огорожі та ступає на гладку лимонну плитку тротуару біля нашого офісу-особняка.

Це Артем Гаджиєв, і мій пульс реагує на кожен його крок як на укол адреналіну.

— Ні, — рухаються мої губи, і, напевно, я вимовляю це вголос, але тільки не можу сама себе почути.

Гаджиєв рухається з ощадливістю й обережністю, немов у своїй меркантильній голові він прораховує цінність навіть тротуарних плиток під ногами.