Читати книгу - "Поцілунок одного разу, Ольга Манілова"

Навівши пістолет на Романа Кареліна, зухвалого та жорсткого боса міської мафії, Кіра думає, що зовсім не таким його уявляла.

Ця зустріч ніяк не могла обернутися гарячою напругою, що затягує їх двох у в'язкий, небезпечний вир.

Навколо люди, але вони з Кареліним ніби цього не помічають.

Чому закручує вир і душевним, і емоційним — Кіра не знає. Їй треба тримати пістолет рівно. Це все, що залишається, адже голова мафії, напевно, знає, що вона не вистрілить.

Щось є в ньому загадкове… Справа не в проникливих зелених очах, що пожирають її зараз нахабно, наче кожним помахом вій, — чоловік по шматку від неї відкушує. Занадто багато цього Кареліна, і це він тільки-но наближається до неї. Такі чоловіки мають бути заборонені законом із зовсім іншої причини.

Якась загадка в ньому, ніби навмисно для Кіри залишили. Щоб тільки вона гучним гуркотом свого серця могла її розкрити і осягнути.

Несправедливість всесвітнього масштабу, що з усіх лиходіїв на фінішній прямій дівчині випадає саме він. Ну чому Карелін дивиться на неї так?

Все зовсім не так: не так цей день мав закінчитися. Та починався він досить тривіально: із сірої багатоповерхівки, яких сотні в цьому місті, і тоді, такого ж сірого ранку, Кіра доходить...

… до сірої багатоповерхівки внутрішніми двориками, обходячи калюжі, що висихають на очах, і поставлені абияк автомобілі. На четвертий поверх підіймається сходами, але дзвонить у двері не одразу.

Вже для комуналки вона підготувала промову, але хочеться відтягнути момент відтворення. Може, якщо подумати ще хвилин п'ять, то спаде на думку щось краще?

Ні.

Немає такої мови на світі, яка змусить покидька сказати Кірі правду.

-- Ну?

Батько невдоволено звертається до неї, наче нічого й не сталося.

— Я не можу додзвонитися з вівторка. Де він? — твердо та жорстко каже дівчина. Потрібно розпочинати з атаки, інакше з'ясувати нічого не вдасться.

-- Правда? — грає в дурника мерзотник. - Та він пішов кудись. Ти ж знаєш, що брат має нову роботу. На відміну від тебе — у нього є совість.

Іноді Кіра не може повірити, що ця істота: у криво застебнутій вицвілій сорочці, з сальним поглядом і на подив шикарною шевелюрою волосся, — взяла активну участь у появі на світ її та Петра. Що в ній закладені гени цього мерзенного брехуна.

Іноді?

Ні, вона в це не може повірити щодня протягом останніх двох років.

- Він завжди відповідає мені. Де ця робота?

- А тобі що з того? Вічно пхаєш носа куди не просять. Хотіла жити окремо, ось живеш, тебе ніхто сюди не кликав взагалі.

Він намагається зачинити двері, але Кіра готувалася до подібного - вона просовує ногу в босоніжці між стулками і утримує дерев'яну панель обома руками.

Липневі дні безжальні, а в парадній, завдяки вікнам на сонячному боці, застигла спека, і Кіра змокла як єгипетський каторжник.

- Пішла звідси, - пихкає батько і віддирає маленьку долоню від стулки, відкидаючи дочку назад.

Кіра важко зітхає, застиглим поглядом буравить дерев'яний вхід у квартиру, в якій вона прожила двадцять з лишком років. «Як же добре, що цієї ганьби не бачить мама», — думає вона, але відганяє думку подалі, щоб не розкисати.

Так, наступний Шурик, він колись і допоміг Петі навчитися. Було це давно, але може щось знає.

«Нічого Шурик не знає», — бурчить холоднокровна частина свідомості, але Кіра дає їй гарного стусана, тому що інших варіантів немає.

З квартири навпроти невпевнено виглядає Марія Віссаріонівна, і хочеться вити від сорому. Ні, сусіди вже давно стали свідками  сімейних розбірок Норових, але Кіра призабула, як же принизливо відчувається реальність побутового конфлікту, в якому ти і є головною героїнею.

— Кірочка, — майже пошепки звертається літня сусідка. - Давно тебе не бачила.

Дівчина збирається з нею привітатись, але Марія Віссаріонівна несподівано продовжує:

- Зайди на хвилинку, дорогенька, допоможи мені з пакетами.

Вузький, трохи захаращений коридор зустрічає апетитними запахами та новими червоними шпалерами.

«Будуарненько, — хмикає про себе Кіра. — Швидше за все, Марія Віссаріонівна вперто відмовляється замовити нові окуляри і навіть не знає, наскільки її червоний коридор тепер пікантний».

— Ти шукаєш Петю? - Продовжує шепотіти вона.

— Так, — уривчасто відповідає дівчина, нервово ковтаючи. — Не можу додзвонитися до нього два дні, і до цього знайшов деякі варіанти роботи… Ви ж знаєте, Петі не варто працювати. Ви не знаєте, коли він виходить та приходить?

Сусідка тягне її на кухню і сідає на табуретку, але Кіра не може собі дозволити розслаблятися. Одночасно страшно, що нічого Марія Віссаріонівна не знає, і страшно, якщо знає, — і тоді… тоді Кірі доведеться ризикувати. Нічим добрим визволення Петі з роботи не закінчиться. Дива не станеться: брат, напевно, працює з криміналом, і люди, які вирішили використати таку особливу людину як Петя, розуміють ще менше, ніж батько.

— Кірочка, я не бачила його ні вчора, ні сьогодні. Але позавчора…

Сусідка наливає гості чай і сама сідає навпроти.

— … позавчора я буквально краєм ока бачила, як він виходив із парадної. Ми з Валентиною Сергіївною якраз обговорювали подружжя Приймакових, ну ти знаєш…

Подружжя Приймакових переживало зоряний час як предмет для пліток вже два роки. Навіть горобці мали цінну думку з цього приводу. Виявилося, що він любить інших жінок, а вона любить інших чоловіків, але вони залишалися у щасливому шлюбі. Кіра вважала, що такі «повороти» — найнудніший привід для суспільного резонансу. Враховуючи, що сусід із дванадцятої квартири збирався одружитися з домашньою ящіркою, на ім'я Світлана. Звичайно ж, на весілля Кіру ніхто не покликав, а вона так любила чужі одруження.

— …так ось, і Петя сів у машину таку розкішну дуже, чорну... Як це кажуть? Іномарку.

Чашку в руці Кіра міцно стискає, не зважаючи на те, що метал обпалює.