Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Я — та сама медсестра, що заліпила ляпаса найуспішнішому хокеїстові ліги "Перших", Артуру Резнику. Тепер мене ненавидить не тільки він, а й увесь світ, адже цей момент потрапив на камеру.

Але з усім світом я впораюся, а Артур Резник — нахабний, бездушний і самозакоханий грубіян, і він все ніяк не відстане від мене.

Розділ 1

— ... Алло? Алло? Тепер чути мене? — приглушено кажу я і навіщось прикриваю телефон долонею, ніби журналісти по той бік дверей здатні все вловити.

— Чую-чую, — похмуро відгукується моя подруга Соня.

— Усе, гаразд, більше не буду, — зітхаю я. — Потрібно перетерпіти. Вибач, Соню. Більше ніякого ниття. Ще один рік, і я буду працювати в Успенській лікарні, а не в цьому чортовому хокейному клубі. Буду, — твердо повторюю я. — Обов'язково буду.

Журналісти знову відчиняють двері, і я мовчки вказую їм на вихід. Ці знахабнілі медійники прийшли ще й із камерою. Я змушена відбивати в них власний кабінет із самого ранку.

Досі не можу повірити, що цей медичний кабінет — мій. І що я тепер змушена працювати реабілітологом хокейної команди "Скалозуби".

Хоча ні. Хвилиночку. Помічницею реабілітолога-тренера.

— То чого журналісти чергують у тебе під дверима? — запитує подруга.

— Це вони сподіваються на інтерв'ю з Корнієм, — похмуро відповідаю і поправляю штори, виглядаючи у вікно. — Моїм... начальником. Тільки замість того, щоб сидіти в кущах, як нормальні журналісти, вони засіли в коридорі, бо їх хтось сюди впустив.

О, я знаю, хто це був.

Двері за спиною знову відчиняються, а в мене вже не залишається сил реагувати. Журналісти самі якось розберуться в тому, що в моєму кабінеті точно не ховається їхній дорогоцінний хокеїст Єремєєв, який отримав ще одну травму вже після того самого — кривавого і провального — матчу минулого сезону.

— Мені потрібно просто адаптуватися до цієї роботи, — бурмочу я, розглядаючи похилений вазон на підвіконні. — Суща дурниця.

— Ти втягнешся, — переконує мене Соня, — ти завжди так робиш.

— Соню, я працювала з дітьми, і вони хоч і не надто кмітливі, але вони точно не купка обмежених перекачаних тугодумів, яким усі навколо зазирають до рота. З будь-якого питання ми маємо бігти виконувати їхні забаганки. А вони тупі, розумієш? Тупі. Тупі, не тому що так вийшло, а тому що їм можна. Це вибір.

Кров відливає від мого обличчя не тому, що ззаду лунає звук падаючого предмета.

А тому що цей звук породжує в мені сум'яття, яке раціонально пояснити неможливо.

Я змушую себе обернутися: швидко і впевнено. Усе ще притискаючи телефон до обличчя.

Посередині кабінету стоїть бомбардир команди "Скалозубів", а праворуч від нього лежить спортивна сумка.

Та, яку він ось щойно недбало скинув із власного плеча, не переймаючись тим, як вона шльопнеться просто на підлогу.

Чорт, я його знаю. Точніше, не "знаю"-"знаю" особисто, а маю чудове уявлення про те, ким він є. На жаль.

Артур Резник продовжує стояти прямо в центрі кімнати, а сумка все ще лежить біля його ніг.

Його руки залишаються піднятими, немов він вирішив узагалі не ворушитися після того, як скинув із себе сумку.

— Я тобі передзвоню, — нерозбірливо кажу я подрузі.

Треба б сісти за стіл і ввічливо, але холодно поцікавитися, що він тут забув.

Але я залишаюся стояти на місці, і бомбардир — теж.

Якщо всі інші хокеїсти прагнуть бути зірками спорту, то крайній нападник Артур Резник вирішив стати цілою галактикою. Він настільки популярний, що навіть мої яйцеклітини, напевно, мріють про те, щоб їх у майбутньому назвали на його честь. Без мого на те дозволу.

У нього крутий норов, як і крутий розріз злегка розкосих очей.

Волосся таке ж чорне й неслухняне, як і його душа, коли її володар мчить на лезах по льоду.

І важлива бездоганна постава, — це, мабуть, щоб ми всі не забували, скільки мегатонн м'язів утримує на собі його хребет-атлант.

Не те щоб хтось здатен забути. Після амнезії люди, мабуть, своїх батьків згадати не можуть, а ось Артура Резника і розмах його гордих плечей точно пригадають.

Я зітхаю.

— Чим мож...

— Давай, док, — киває він мені зверху вниз, продовжуючи стояти в центрі кабінету. — Перевірка, галочка, і все.

Завмер тут посеред кімнати як грьобаний пам'ятник.

Резник спостерігає, як я сідаю за стіл. Я дістаю список лише для того, щоб зайняти чимось руки і виглядати зібраною. Блін, він усе чув. Я назвала всіх хокеїстів, — ні, не всіх хокеїстів, а саме членів "Скалозубів" тупими і примхливими, — і він розчув кожне слово.

— Вас у списку немає. Усі вже пройшли огляд. А... Ви, напевно, маєте проходити огляд у самого Корнія.

— Перевір ще раз.

Тепер Резник не киває, а ворушить лише частиною руки.

На мить я озираюся на вікно: немов погляд на білий сонячний день здатен розвіяти всі тривоги.

— Від того, що я погляну на папір, — доволі терпляче й навіть тепло коментую я, — ваше прізвище там не з'явиться.

— Та невже, — не зводить він із мене погляду, і розмовляє скуто. — А ти знаєш моє прізвище, док, так.

Я вражена серйозним виразом його очей.

Ось як перший раз подивилася йому в обличчя — а їхній вираз ніяк не змінився. Ні на фотографіях, ні на відео цього не помітити.

Серйозні очі зовсім не в'яжуться ні з його образом, ні з тоном голосу, в якому прослизає щось знущальне. Немов Резник має намір завжди розмовляти запитаннями, тільки без потрібного знака в кінці фрази.

Щось накшталт "здогадайтеся самі: питаю я з вас чи просто стверджую".

— Давайте все негайно з'ясуємо, — я простягаю руку до телефону, і ця значна туша із серйозними очима навпроти нарешті рухається.

— Резницький. Моє прізвище по-справжньому. Там ще буква "А" має бути попереду, а після неї — крапка.