Читати книгу - "Бузок і вербена, Мар'яна Доля"

 — Хепі бьозді ту ю,  — дружно виводив колектив Пенсійного фонду. — Хепі бьозді, Артеме, хепі бьозді ту ю-ю-ю! 

Артем ледве втримався, щоб не закотити очі під лоба. Але в останню мить думка про те, що ці милі жіночки віку 40+, які ставились до нього… ну хай як не до сина, а як до збитошного молодшого брата… ну, коротше, що вони образяться, коли він не зрадіє підготовленому для нього “сюрпризу”.

 — Супер, — хлопець широко усміхнувся, приймаючи з рук начальниці святковий торт. — Дякую, мені дуже приємно…

 — Це ще не все, — секретарка Віри Федорівни, Оксана, загадково усміхнулась. — Ось тобі ще невеличкий подарунок від нас усіх! 

Артем зі здивуванням поглянув на продовгуватий білий конверт без написів. Так як вони були держслужбовцями, гроші  іменинникам було дарувати не комільфо. Ото купували торт і пляшку вина чи там шампанського, жіноцтву ще могли скинутись на букет квітів…

 — Та ти відкрий, — сказала начальниця, дивлячись на Артема так, ніби він не виправдав її сподівань. — Подивись хоч, що там…

Хлопець поставив торт на свій стіл поруч із комп’ютером і незграбно роздер конверт. Звідти випав картонний прямокутник з написом “Запрошення”.

Він підвів очі на колег, але ті мовчали, дивлячись на іменинника і здавалось, ледве помітно посміюючись.  Тоді Артем перевернув картку і прочитав на другому боці короткий текст: “До зустрічі на нашій вечірці знайомств! Ви отримаєте незабутні враження! Клуб “Магнолія”, 3 лютого, 20:00. Не запізнюйтесь!”

 — Як тобі сюрприз? — першою порушила тишу Оксана. 

 — Дякую, — Артем не знав, як йому реагувати. Звісно, колеги не раз жартували, що пора йому попрощатися з холостяцьким статусом і знайти, нарешті, собі дівчину. Навіть намагалися познайомити з молоденькою  працівницею відділу освіти, що знаходився поверхом вище. Запросили її на новорічний корпоратив і посадовили поруч із Артемом, але, схоже, він її не вразив, бо незабаром вона вже ходила під ручку із тренером місцевої баскетбольної команди. 

 — Ти ж піди обов’язково,  — сказала Віра Федорівна. — То має бути якась дуже цікава вечірка. Мені по блату дали запрошення, але ми тут всі подумали, що тобі воно найпотрібніше. Ти ж за своїми комп’ютерами зовсім не виходиш в люди. Отож, неодмінно виберись у ту “Магнолію” і розважся! А тепер ходімо їсти торт…

***

Повернувшись додому, Артем повісив куртку на вішак, роззувся і пройшов до кімнати. Увімкнув приставку і заходився грати в футбол. Але в голові все крутилося те запрошення. Невже він виглядає настільки безталанним, що всі сумніваються у його вмінні самому знайти собі пару?

Він був упевнений, що легко може це зробити без будь-яких вечірок, просто не хотів.  Йому було комфортно жити самому, робити те, що вважав за потрібне, і не заморочуватись квітами, подарунками, побаченнями й тому подібним.  Артем уже проходив через це, і тоді дівчина кинула  його без особливих пояснень, відшукавши собі якогось багатого “папіка”. То був ще один прикрий удар по його й так досить скромній самооцінці…

Якби ж іще родичі, а згодом і колеги постійно не цікавились, як там “на особистому фронті”... 

 — Без змін, — віджартовувався він. І почувався цілком комфортно. 

Але тільки зараз Артем подумав — раптом із ним щось не так? 

Адже в усіх фільмах, книгах тощо герої просто зобов’язані мати пару.. А якщо їм майже тридцять і вони досі самотні — то найчастіше це або якісь невдахи, або щось значно гірше, наприклад, маніяки…

Йому не хотілося виглядати ні тим, ні іншим. 

Артем зупинив зображення на екрані і підвівся з дивану. Пішов до передпокою, дістав з кишені куртки зіжмаканий конверт і замислено розгладив його…