Читати книгу - "Заберу твій біль, Ангеліна Александренко"

Я лежала на своєму ліжку і плакала. Біль наче зламував ребра, а серце, здавалося, зараз лусне. Ком у горлі заважав дихати і я намагалась продавити його глибше, але він тільки пульсував та здавлював ще більше. Я занурила обличчя у подушку, щоб мама не чула моїх сліз, але сумніваюсь, що у мене виходило. Дихання ставало все голоснішим, а час між вдихами скорочувався до мінімуму. Вдихати носом вже було неможливо, сльози дали свій результат. Я знала, що це нічого не змінить, не поверне бабусю назад, але я не могла нічого з собою зробити. Сльози самі котилися одна за одною.
Повіки набрякли, а картинка перед очима була вже без чіткого зображення. Мені треба заспокоїтися та піти допомагати мамі, їй також важко, але я не можу зібрати себе до купи. Як же я люблю свою бабусю, та як же я не була готова, що одного дня її просто неочікувано не стане. Біль був настільки сильним, що мені боляче було його тримати у собі. Ніколи не відчувала подібного. Повітря катастрофічно не вистачало, тож я вирішила вийти на двір.

Пройшлась по кімнатах, ніде нікого не було. Невже я лишилася одна вдома? Вийшла у двір – і там нікого. Я почала проводити руками по кишенях у пошуку телефону. Знайшла, дістала, там було повідомлення від мами. Дивно, звук ввімкнутий, як я могла не чути повідомлення? Мабуть, мій плач заглушив навіть звук телефону. Відкрила повідомлення:

«Люба, ми поїхали домовлятися за поховання. Їжа у холодильнику. Раптом що – телефонуй.»

Я навіть не знаю рада я цій новині чи ні. З одного боку я можу не соромитися свого болю, плакати, кричати, бити щось, а з іншого… Мені так лячно лишатися сам на сам із цим болем. Раніше я думала, що нероздільне кохання з хлопцем із паралельного класу – це найболючіший момент мого життя, а зараз, виявляється, то була така дрібниця. Звичайно ті емоції були важливі для мене в той момент, але вони не порівнялися з тим болем, що я відчула зараз із-за втрати бабусі.

Я підійшла до хвіртки, відкрила її та вийшла на вулицю. Світ продовжував своє життя, але він змінився. Світ продовжував своє життя і це дратувало. Чому мені так боляче? Чи є той, хто відчуває чи відчував подібний біль? Мені хочеться кричати на всю вулицю, але що це змінить? Може стане легше, але чи надовго?

Я відчула, щось вологе на своїй нозі. Переставила ногу та продовжила дивитися на пусту вулицю, яка не припиняла жити. Щось вологе знову доторкнулося до моєї ноги. Мені все одно. Тепле м'яке хутро притиснулося до моїх ніг та почулося скиглення. Опустила очі та побачила незнайому мені чорну собаку, яка, зловивши мій погляд, радісно замахала хвостиком та почала крутитися навкруги моїх ніг.

— Чого тобі? — запитала я собаку не очікувавши на відповідь. Вона нахилила голову, наче уважно мене слухала, та стала на задні лапи. — Я не в гуморі гратися, а ти не можеш забрати мій біль. Йди до своїх власників поки не загубилась.

Я розвернулась та пішла в сторону озера в кінці вулиці. Біль ставав сильнішим з кожним кроком. Може це не правда та все пройде? Ні, не пройде, бабусі більше нема. Мені почулися кроки поряд, подивилась, собака йде слідом:

— Не треба за мною йти, загубишся! Повертайся туди звідки прийшов чи прийшла!

Чорна з підпалами собака ігнорувала мої прохання та йшла слідом далі. Мені немає до цього діла, нехай робить все, що захоче, це не мої проблеми.
За тиждень починаються випускні екзамени зі школи, а мені настільки все одно. Мені хочеться зараз просто зникнути та більше не відчувати цього болю. Бабуся… Сльози знову заполонили мої очі та я стала гірше бачити. Ступила на пірс та пішла по ньому ближче до води по старій пам’яті. Крок, ще один крок, як раптом, собака стала прямо переді мною, а потім штовхнула мене своїми передніми лапами назад. Я зупинилась. Що відбувається? Гратися надумала? Мені не до цього. Зробила крок вперед і собака знову опинилась прямо перед моїми ногами. Я протерла очі від сліз, щоб побачити її, а побачила край пірса. Виходить, як би не ця собака я впала б у воду?

— Дякую тобі. А зараз, дай мені просто побути одній з моїм болем.

Собака уважно подивилась на мене нахиляючи голову то вправо, то вліво, розвернулась, зробила декілька кроків назад та сіла трохи далі, дивлячись на мене. Я сіла на край пірса та опустила ноги над водою. На дворі був травень та спека стояла така сильна, що на вулиці неможливо було знаходитися, навіть біля води не ставало легше. В голові був шум, який заважав чути звуки навкруги. Сльози наповнювали мої очі та забирали можливість чітко бачити. В голові паморочилося чи то від того, що я не їла ще сьогодні, чи від спеки, чи від того, що я плачу вже близько години. Зараз би впасти у воду, зануритися під неї, лишитися у воді без шуму навкруги та більше не повертатися на поверхню. Готова на все, тільки б не відчувати цей біль. Здається, захотілося сильно спати. В голові паморочилася все більше і я вже почала втрачати зв’язок з реальністю. Почулися чиїсь швидкі кроки, сильний сплеск та бризки води покрили мене з голови до ніг. Я зробила сильний ковток повітря, протерла очі та розплющила їх повертаючись до тями. Я сиділа на краю пірса, собака плавала у воді прямо переді мною і дивилась перелякано мені в очі. Що відбулося? Невже я почала втрачати свідомість?

Невеличка чорна собака вистрибнула на пірс поряд зі мною, обтрусилась освіжаючи мене прохолодними краплинами води. Вона підійшла до мене та уткнулась носом мені у бік. Я повернулась до неї, подивилась у ці щирі очі та обійняла її так міцно, як нікого ще не обіймала. Собака була не проти, а я плакала. Плакала голосно та з усіх сил. А вона сиділа та не ворушилась вичікувавши, коли мені стане легше. Собака пахла спокоєм, домом, сім’єю та любов’ю. Мені ставало легше з кожною хвилиною випущених сліз та ароматом собаки. Я запустила пальці між коротким хутром і трохи заспокоїлась. Підняла очі на цю собаку, вона радісно замахала хвостиком і наче посміхнулась мені.

— Дякую тобі, що забираєш мій біль. — Собака заплющила очі та притиснула голову до моїх грудей. Я обійняла її сильніше, подивилась на лелеку, яка летіла по синьому безкрайньому небу та загадала слова бабусі: — Час не лікує, час вчить жити із цим. Тож треба час і я навчусь жити навіть і з цим.