Читати книгу - "Фатум, Рухтіна Аріна"

Глибока і чорна ніч заглядає до мене у вікно. Я не бачу її, лише тінь, що тихо перескакує зі столу на шафу, а з шафи до мене на ліжко. Зорі вже не рятують, їхнє світло не здатне пробити товщу чорної невідворотності, що сидить на моєму ліжку. Тихо-тихо.

За вікном колише вітром чорні силуети дерев. Я бачу, як повільно танцюють абрикоси, а їхні рвучкі й водночас плавні рухи нагадують мені балерин. Дерева розхитуються все сильніше, розмахують гіллям, простягають до мого вікна тендітні руки. Я відвертаюся, відчуваючи страшенну втому. Але заснути не можу.

Тоді мені спадає на думку – згадувати приємні моменти свого життя, аби вгамувати тривогу й скоріше дочекатися ранку. Згадую, як я їздила в табір у Карпати, і ми разом ходили в похід на гору Хом’як. Я тоді страшенно втомилась! Пам’ятаю все, наче дивлюся на фото…

Сонячні промені стрімко проривають листя могутніх дерев, утворюючи візерунки на землі. Навколо пахне свободою, спокоєм та лісовим духом. Кожен крок, сміх, спів закарбовується на деревах і могутніх скалах. Я вірю, що природа пам’ятає кожного, хто сюди приходив, і легенди про Довбуша для них зовсім не легенди. Намагаюся почути, як навколо мене розповідають казки могутні альпійські сосни, а Горгани, ще старіші, мабуть, за всесвіт, мовчки діляться мудрістю. Рукою сягаю шершавої поверхні, і мені здається, що то шкіра велетня – мудрого володаря карпатських лісів.

Поміж каменів я помічаю струмок. Молодий і жвавий, він голосно сповіщає нас про довгождану прохолоду. Вода, зроблена з кришталевих краплинок, прозора й жива – вона дає мені відчути буття. Я наче тримаю його у долонях, а воно протікає крізь мої пальці. Спокій. Все життя попереду. А головне – жива вода у мене в пляшці, і я готова продовжувати підйом.

Знайомий звук повертає мене до темної дійсності, я розплющую очі і прислуховуюся. Може, почулося? Ні, я чула це вже сотні разів, я знаю кожну ноту цього жахливого концерту. На вулиці все голосніше виє тривога. Чому так неспокійно? Чому так страшно, якщо я чула це вже стільки разів? Чому кожен раз мені стискає груди, наче я от-от впаду?

Сідаю на ліжку, думаю. Мені не страшно. Я – фаталіст. Якщо має статися щось погане, воно станеться, хоч куди від нього ховайся. Не розірве на шмаття ракетою, то приб’є цеглиною на будівництві. А так хоч у своїй кімнаті. Треба терміново згадати щось хороше, аби лише не думати про ті дурні ракети. Бодай би їх пранці поїли!

Мені десять. Сиджу на терасі кафетерію на березі моря. Переді мною мої улюблені млинці з полуничним морозивом. Яскраве сонце кидає відблиски на моє обличчя, руки, а вітер пестить легке плаття. Море. Я люблю море, люблю, як мелодійно хвилі відбиваються від берега. Доїдаю морозиво і біжу до моря, відчуваючи, як гаряча галька обпікає босі ноги. Зупиняюся на межі води і камінців, насолоджуючись тим, як холодні хвилі злегка накочуються на мої ступні. Це почуття – невимовне, ніби вся природа обіймає мене, нашіптуючи свої найглибші таємниці.

Заходжу в море все глибше, талію огортає пронизливий холод. Я здригаюся, худорляве тіло покривається сиротами. Глибше. Ноги вже не торкаються дна, руки поволі починають гребти воду. Я пливу все далі, далі, далі…

Здригаюся і з головою занурююсь під синю товщу хвиль. Втрачаю баланс, захлинаюсь, не можу винирнути й відчуваю, як судомно тремтить усе моє тіло. Відкриваю очі.

Вибух. За секунду здригається кімната, а мене охоплює паніка.

– Ні! Мені не страшно! – кричу я у бік вікна.

Я – фаталіст! Якщо мене вб’є ворожа ракета, я прийму це. Я буду сидіти у себе на ліжку, у своїй кімнаті! До чого тут страх? Чому мені взагалі має бути страшно помирати?

Закриваю очі. Зосередься, згадай щось хороше. Згадай, як ти ще зовсім маленькою дитиною ходила з батьками на ковзанку. Як тато вчив тебе кататися на ковзанах. Холод. Малесенькі ковзани на моїх ніжках.

Спочатку на льоду мені неспокійно, бо стояти важко, рівновага раз у раз втрачається. Але я відчуваю татові руки, що міцно тримають мене, і страх потроху відступає. Коли стояти на льоду вже не так важко, я нарешті оглядаюся. Величезний купол над головою, яскраві прожектори підсвічують лід та людей навколо. Хаотично сновигають відвідувачі, малюючи на білому полотні найбільшу сніжинку у світі. Мої перші кроки на ковзанах такі невпевнені, леза криво ламають траєкторію. Мені не віриться, що колись я буду літати на цих дивних штуках, ба більше: вчити інших.

Один крок, інший. Ще, ще, ще! Швидше! Мені так весело, я нарешті забуваю про страх і віддаюся відчуттю свободи. Наче по воді, я ковзаю обережно й м’яко. Але в один момент відчуваю поштовх і падаю, розбиваючи коліна. Я встигаю побачити кров і швидко розтуляю очі.

Ще один вибух. Голосніший, ближчий, небезпечніший. Темрява хапає мене за ноги, прокрадаючись по судинах до серця. Я відчуваю, як вона все ближче підбирається до аорти, з кожним ударом змушуючи мене тремтіти. Пальці на руках німіють. Я кліпаю очима, аби не дати темряві вилитися сльозами.

Протяг з вікна проминає мою кімнату, досягаючи й мене. Усе напружене тіло здригається, і, скидаючи ковдру заціпеніння, я зіскакую з ліжка. Підходжу до вікна, вдивляюся у темні силуети дерев. Я бачу свої бліді руки, бачу підвіконня, на якому лежать забуті сережки. За вікном вдається розгледіти вікна сусіднього будинку, хоча всі вони – лише темні силуети.

Усе таке дивне, нерухоме… Наче і немає ніякої загрози. Наче нічого не змінилося. Яка різниця олівцям на столі, чи вибухнуть вони разом зі мною, чи залишаться лежати ще багато місяців? Я не маю нічого вирішувати за долю, я – фаталіст. Фатум давно вже все вирішив за мене.

Моїх кроків майже не чутно, босі ноги переступають по підлозі маленької кімнати. Ходжу, аби скинути з себе залізне заціпеніння, що охопило мене. Кроки зовсім не тримають ритм, то зупиняючись, то пришвидшуючись. Але такий ламаний темп краще за механічне відмірювання. Він заспокоює мене, заколисує, і я нарешті знову сідаю на ліжко. Скільки пройшло часу від початку тривоги? Не знаю, годинника не видно в цій темряві, та я й не здатна зараз вираховувати час. Безпорадно руки тягнуться до вимикача, аби ввімкнути рятівне світло, нехай навіть холодної електричної лампочки. Але нічого не виходить – світла немає. Відключили.