Читати книгу - "Фатум, Рухтіна Аріна"

Остання спроба – треба пригадати щось зовсім чисте і дійсно щасливе. Час, коли будь-яка проблема була лише маревом. Поганим сном. Заплющую очі.

Скільки ж мені років? Мабуть, не більше трьох. Спогад не чіткий, як картина імпресіоніста, тож мені доводиться опиратися лише на свої відчуття. Тепло – отже це літо. Я завжди любила сонячне тепло: як воно вміє пестити шкіру і волосся. Отож я відчуваю теплі промені у себе на обличчі та всміхаюся. Мабуть, відбувається щось дуже веселе, бо я раптом чую свій сміх. Точно, згадую я, це був мій день народження! До мене привезли найкращу подругу, а батьки надули нам маленький басейн на балконі.

Так, ось і він. Я відчуваю руками воду, гумових качечок і різні іграшки. Відчуваю приємну прохолоду, коли сідаю на дно. Подруга сміється, хапає іграшки та ллє на нас воду. Суцільне блаженство! Чому я так погано це пам’ятаю!  

Спогад уривається. Цього разу це не вибух, а голос. Тихий, прозорий голос, що ніби субтитрами відбивається у моїх думках. Відкривши очі, я розумію – до мене говорить Темрява.

 – Думаєш, ти безсмертна? – питає вона тихим голосом.

– Ні, зовсім ні.

– Чому тоді ти не тікаєш? Не ховаєшся? – здається, я чую щире здивування в її голосі. Та хіба можна здивувати те, чого не існує?

– Бо я вже змирилася. Нехай буде те, що має бути. Я більше не хочу відповідати за все.

Темрява мовчить. Але я знаю, що вона досі тут, у кімнаті й моїй голові. Я відчуваю прохолодний дотик під шкірою та знаю, що вона лише бавиться зі мною. Нарешті я чую питання.

– Ти віриш у фатум? У щось погане, що має статися с тобою?

Я вагаюся, бо відповідати треба дуже зважено. Треба бути чесною з собою.

– Я фаталіст. Але це зовсім не означає, що я зневажаю життя. Лише те, що не бачу сенсу бігати від смерті.

– Ти ідіотка, – мене це ображає. Я ж-бо не думала, що Темрява може виявитися такою нетактовною.
– Я так не думаю, – ображено відзиваюсь я, прислуховуючись до звуків на вулиці. Натомість чую… це що, уїдливий сміх?

– Любонько, хіба ти тільки що не згадувала найщасливіші моменти свого життя? Хіба ці моменти не варті краплини твоїх зусиль?

Цей аргумент не здається мені розумним, бо минуле я повернути не в змозі, а майбутнє зовсім не виглядає як «щасливий момент». Не можу сказати, що моє життя було поганим. Навіть навпаки – дуже хорошим. Але це не означає, що так буде і надалі.

– То от чого ти боїшся, – констатує зухвалий голос. Підслуховувати мої думки так негарно!

– Хочеш сказати, я боюся майбутнього? Можливо. Та озирнися, у мене є на те причини. Я втомилася відповідати за свої вчинки. Облиш, годі вже з мене кепкувати!

Я майже зриваюся на крик, але насправді мої вуста ледве ворушаться. Темрява гучно сміється. За її сміхом я не помічаю ще одного вибуху, але вікно починає вібрувати.

– Сідай за стіл, – владно каже моя невидима співрозмовниця, і я не можу не послухатись, – бери блокнот і ручку. Отак, добре. Я буду тобі диктувати, а ти пиши. Це буде невеличка казочка, аби ти краще зрозуміла, що я хочу тобі донести.

І вона почала розповідати.

***

Далеко-далеко, на півночі, куди вже не добираються промені сонця, стояло величне королівство Сніговія. Тут здавна жили величні лицарі й прекрасні дами, а чутки про королівські багатства ширилися по всій землі. Однак з кожним роком в королівстві ставало все холодніше. Промерзла земля вже не давала врожаю, і голод вчепився своїми чорними пазурами в життя простих людей.

Сніговією споконвіку правила одна королівська династія, допоки нещастя не вразило могутній рід. У військовому поході помер останній король, залишивши по собі молодого принца, на ім’я Ален. Ален був ще зовсім юним і не знав, як керувати країною, тим паче в стані глибокого горя. Коли до нього прийшла звістка про смерть батька, він був у скорботі. Але попри величезну стурбованість своєю особистою долею, Ален не міг дозволити собі довго горювати.  

– Раднику! Раднику Золь! – гукнув молодий принц, і до покоїв шанобливо зайшов старий чиновник у мішкуватих одежах. Він вклонився перед майбутнім королем.

– Співчуваю вашому горю, Алене. Усе королівство у скорботі разом з вами. Чим можу бути корисним у цю злиденну пору?

– Бога ради, Раднику! Я у розпачі, вбитий горем і страхом. Раднику Золь, що мені тепер робити? Я не знаю, як впоратися зі своїми обов’язками! Батько був хоробрим воїном, мудрим політиком і чудовим стратегом, та навіть за його правління країна переживала не найкращі часи. А я лише хлопчисько, що не знає навіть, як до ладу тримати меча!

Старий Золь співчутливо всміхнувся до хлопчика. Ален мав рацію – він зовсім не готовий стати королем, але за законом коронація мала от-от відбутися. Може, мудрий радник здатний завадити цьому?

– Дозвольте дати вам пораду, Алене, – повільно промовив старий, – переодягніться простим хлопчиськом та пройдіться невпізнаним вулицями королівства. Це дасть вам можливість краще зрозуміти ваш народ. Бо коли народ невдоволений, він може влаштувати бунт та навіть вбити вас!

– Дякую, Раднику, – з полегшенням промовив хлопчик. Він повністю довіряв батьковому раднику, – Певно, я так і зроблю завтра.

Наступного ранку Ален переодягнувся у прості одежі, обмазав руки та обличчя сажею, аби видати себе за простолюдина. Як і радив йому мудрий Золь, він став ходити вулицями й підслуховувати розмови своїх підданих. Ален зупинився біля овочевої лавки і слухав, про що розмовляє продавчиня із покупцями. Кремезна жінка, уся закутана з ніг до голови у теплі хутра, з яскраво-червоними рум’янами на щоках, говорила низьким, хриплуватим голосом.

– Ця зима з мене всі соки вичавить, хай би її грець заколов! Врожаю цього року ледь вистачає для продажу, а ми вже на самій воді сидимо. Як мені сімох дітей прогодувати з клятими морозами, а най їм дурно буде!

Худорлявий чоловік, що вибирав моркву, активно закивав головою на знак згоди.