Читати книгу - "Бути вдома, Людмила Гончарова"

До сімнадцяти років бути вдома було звично. Я народилась і прожила в одному місці все своє дитинство і підлітковість. І майже не знала як це – бути не вдома. Літні поїздки на море, до родичів, в табір. На кілька днів чи один-два (максимум три!) тижні. Майже весь час я була вдома. Там було звично і від того нудно. А що може бути цікаво серед сільських доріг, полів за селом та й річки? Ні тобі пам’яток якихось, ні туристичних об’єктів, ні розважальних закладів. І чого то їдуть ті туристи на нашу базу відпочинку? Що вони шукають? Річка, пороги, сільський спокій – та це ж тааак нудно! Звичайнісіньке село. Звичайнісінький дім. Звичний і нудний.

І навіть коли я залишила дім, щоб поїхати на навчання, він все ще був звичайним. Так, було сумно покидати рідні стіни. Сумно і трохи страшно – бо ж відправитись доводилось в невідомість. А тут все знайомо, тут все зрозуміло. Нудно, звісно, але ж це в кожному селі, так?..

Скільки минуло років, коли я вперше побачила красу свого дому? Два? Три? Чотири? Я завжди знала, що в мене в селі красиво. Ну бо ж річка, скелі – краєвиди! Але знала це не означає «бачила». Знала, це не означає «відчувала». Просто собі знала і все. І це знання було сухим, як те, що я знаю про ніс на своєму обличчі. Він є, але я його не бачу. Тільки якщо зверну свою увагу, то помічу. Отож, скільки минуло років від дня мого від’їзду на навчання?

Роки три. Та ні, мабуть, чотири. Чи то пак – п’ять? Коли я побачила всю цю красу? Коли влітку ми з братом вИходили й вИїздили кілометри на велосипедах поміж полів. Поміж соняхів і кукурудзи, жита й пшениці. Поміж дерев в посадках – акацій, диких вишень, абрикос, яблунь, скупчення шовковиці, варення з якої виходить таким солодким і густим, аж тягучий післясмак запам’ятовується на все життя! Поміж чагарників і польових волошок, цикорію і багатьох інших квітів – жовтих, білих, рожевих! – назв яких не знаю. Поміж високої трави, в яку лячно лягати – бо ж раптом кліщі чи мурашник? – і сюркоту цвіркунів. І серед безкінечних пташиних співів – сварок, залицянь, колискових. І в тиші. Всеохоплюючій ніжній тиші, що накриває білими пухкими хмарами на блакитному небі і підставляє прогріту літнім сонцем вічну землю. Під проливним дощем, від якого не рятує ані тоненька куртка, ані віття розлогого дерева. Під палючим сонцем, від якого єдиним рятунком є глибока тінь. Серед вітру. На світанку. По обіді. У вечірніх сутінках.

А ще – коли ми з братами ходили берегом річки. Лазили по скелях, на яких виростали квіти, кущі і цілі велетенські дерева! Скелі, які стояли тут сотні й тисячі років тому! Чи може мільйони?.. Скелі, розділені річкою, чиї води течуть через пів країни і яку я бачила такою тоненькою й вразливою на її початках і такою могутньою й пишною у її завершенні. Південний Буг. Гордо називаю цю річку своєю. Почуваю себе її частиною. Милуюсь її порогами, розчиняюсь у шумі води, заспокоююсь серед всеохопної тихої течії. Десь там, серед прирічкових доріжок чи їх відсутності, серед каміння і чагарників, з ящірками, що в страху кидаються під ноги і сміттям, що залишили недавні туристи. Я побачила. Я відчула. Ці скелі, ці береги, ці острови, ці пороги, ці води. Все це – моє. Все це – я.

І – здивовано – помітила цю красу серед будинків. Серед старих сільських хат, яким понад сотню років. Серед важливих будівель школи, садочка, церкви, сільради й магазинів (і навіть серед них!). У старих закинених спорудах за селом. У сільському цвинтарі. У (часом ненависній) бруківці. У доріжках, що знаю все життя. І в ямах на дорозі, що час від часу кудись зникають. На городах, де засаджено все чітко, мов під лінієчку, і буяє так рясно, що тої городини вистачає на цілу зиму. І навіть серед закинутих хат, подвір’я яких вже давно поросло бур’яном. Під нічне перегавкування собак і приранкове кукурікання півнів, серед мукання корів і мекання кіз. Серед ґелґотання гусей і кулдикання індиків, яких досі боюсь. І в маршрутці. Звісно в тій маршрутці, яка маневрує серед старих і нових ям, везучи зрання на базар людей з пустими торбами, а по обіді – з повними. Чи навпаки – кому як потрібніше…

Я помітила. Я побачила. Я відчула.

Це мій дім. І він прекрасний. В усіх своїх недосконалостях. З усіма звичностями. З усім тим, що терпіти не можу і страшенно, аж до болю, люблю!

І коли в повітрі зависло питання «чи їхати геть?», коли над хатою пролітали ворожі літаки, коли підлога здригнулась від першого далекого-близького вибуху, я відчула, що це мій дім ще гостріше. Можливість близької втрати налякала і нагадала як сильно люблю. Це мій дім. Моя земля. І я залишаюсь тут.

А потім, коли загроза минула, я поїхала. Поїхала, щоб повертаючись, любити ще більше, щоб від’їжджаючи, плакати на прощання.

Бути вдома. Яке ж це щастя щоразу бути вдома! І як же боляче від того і за тих, хто цього не може. І за тих, чий дім тепер не зовсім дім, бо там тепер чужі. Я чула історії. Я бачила очі. Мені соромно і водночас мене переповнює щастя за те, що я можу бути вдома щоразу, коли мені цього хочеться.

Бути вдома. Як це мало і як це багато водночас.

Просто бути вдома.

Кінець