Читати книгу - "Я застряг в одній сцені, Михаїл Блоковський"

Я ЗАСТРЯГ В ОДНІЙ СЦЕНІ

Розділ 1

(чернетка)

Після одинадцятої вечора на вулицях міста майже нікого не було. Навіть вуличні собаки ховалися під будинками. Не йшли додому тільки офіціантка з кухарем у маленькому кафе на розі вулиці. Вони сиділи там через одного єдиного чоловіка. Сиділи та проклинали вивіску на дверях “Ми раді останньому клієнту, неначе першому”. Цим останнім клієнтом, цим чоловіком був Головний герой.

— Алло?

Він прекрасно розумів доволі прямолінійні натяки офіціантки на те, аби його дупа забиралася звідти, але коли до поїзда лишається ще сім годин, найменше, чого хочеться серед ночі — це тинятися тротуарами в надії не натрапити на якусь збочену собаку чи ще гірше — провалитися в каналізаційний люк.

— Вибач, я трохи не вдупляю.

Головний герой боявся цього більше за висоту, більше за темряву і більше за собак. Тож коли офіціантка...

— Та що тут відбувається? Ти що верзеш?

Тож коли офіціантка вже втретє запропонувала принести рахунок...

— Бляха, ти що, знову переписуєш перший розділ?

... Головний герой промовчав. Ліпше його з'їдять живцем у цьому тісному кафе, ніж він піде туди, де на кожному кроці одні лише бездомні, скажені собаки та каналізаційні люки.

— Скажи, ти випив? Чи звідкись впав? Які собаки? Які люки? Ти якого хріна переписуєш мій характер? І чому вже ніч? Чим тобі одинадцята ранку не вгодила?

Врешті решт Головний герой здався...

— Та ні.

Оплатив рахунок і лишив сотню чайових. По виразу...

— Нічого такого. Я просто сиджу.

По виразу дівчини читалися як вдячність, так і розчарування. Не встиг Головний герой зачинити за собою двері, як вона замкнула їх на замок і перевернула табличку “Зачинено” так, що та відірвалася. Шкода Вивіска “Ми раді останньому клієнту” висіла ззовні, бо зірвала б і її, а потім приготувала б із яєшнею наступного разу, коли він захоче до них завітати. Ні, дякую, подумав тоді Головний герой.

— Серйозно? Так і подумав?

Він озирнувся довкола, оцінив потенційну небезпеку кількох вуличок...

— ТА Я ДОСІ В КАФЕШЦІ СИДЖУ!

Головний герой вийшов з кафе і...

— Та ні фіга!

Господи. Як же складно.

— Та що ти кажеш? Може треба було не напиватися дешевого бренді, щоби не хотілося блювати? Чи може, не знаю, спробувати написати більше одного розділу? Кажуть, далі оповідка йде краще. Ти спробуй.

І все ж Головний герой стулив свого рота, вийшов з кафе і пішов однією з вулиць, яка була найбільш освічена ліхтарями.

— Ні. Давай далі говоритиму я. Агов? Це гівно хтось читає? Що, справді? Ви... Ви справді читаєте? Слава Богу! Я тут! Я живий! Любий читачу, не тікай, прошу. Я здурію тут сам із цим ідіотом. Я... Я не знаю, ви жінка, чи чоловік, тому буду звертатися до вас на “Ви”. Благаю, побудьте зі мною ще бодай трішки. Я більше нічого не прошу. Мені тут паскудно. Цей “Автор” вже втретє переписує початок моєї історії. Я навіть встиг жінкою побути. МЕНІ НЕ СПОДОБАЛОСЯ. По великому рахунку кажучи. В мене тоді була шикарна дупа. Хоч за це спасибі.

Головний герой псує і без того важкий початок. Було би значно легше, якби він не пручався і робив те, що описується в розповіді.

— Або ти просто обдовбаний і намагаєшся бодай якось виправдати свою письменську кризу. Не перебивай. Бачиш, я з людьми спілкуюся? Читачу? Ви ще тут? Добре. Чули, як цей хрін мене називає? “Головний герой”. Ніби я якась маріонетка. Але не переживайте. Я про все подбав. Можете звати мене Голов... Головрилом, — сказав Головний герой, гадаючи, що має якесь право голосу.

— Та щоб ти всрався! І не лізь у мою репліку. Читач і так розуміє, що це я кажу. Тут крім мене нікого немає. Бери собі наступний рядок і там заводь мого гостя в нудьгу своїм словесним поносом.

Головний герой недолюблював підбирати культурні слова і частенько міг образити чи навіть відлякати від себе людей.

— Побув би ти на моєму місці. Пів року проваритися у твоїй макітрі, а потім випасти, як недоношене, на листки з паршивими спробами довести, що в тобі живе великий митець. Піди проспись, смердючий ти шматок недоношеного гів...

Розділ 1

(чернетка)

Головний герой рідко прокидається рано. В його квартирі вічно панує напівтемрява. Він пригадує лише кілька разів, коли відсовував штори: перший раз був, коли дві години не міг знайти свої ключі, другий — коли недопалок із марихуаною підпалив килим і він, думаючи що почнеться пожежа, вирішив вистрибнути з вікна. Але цього разу щось змусило його розплющити очі о восьмій ранку.

Головний герой без жодного зацікавлення пробіг поглядом по заваленій всіляким мотлохом кімнаті, глянув на свій одяг на підлозі, на спідницю поряд, а потім на дівчину, що спала біля нього. Ліг на спину, склав руки під голову й мовив.

— Привіт, мій котику. Гадав, можна стулити мені рота просто почавши писати спочатку? То я тепер для тебе якийсь притрушений наркоман?

Це не те, що він мав сказати.

— Та ні. Саме це мене зараз і цікавить. Читачу? Ви тут? Доброго ранку! Мене звати Головрило і я наркоман. Всратись можна! Я живу в якомусь наркопритоні, в мене страшенно болить голова і мені треба випити води з пачкою аспірину. А ще ліпше кулю в лоба, щоби це вже нарешті скінчилося. Та ні, нічого не скінчиться. Тоді просто почнеться новий перший розділ і я вже буду балериною в погорілому театрі. Тому давайте розважимося тут, поки є можливість. Я зараз почну з нового абзацу, тому не лякайтеся. Цей кінчений письменник ще мовчить.

Я в загаженій кімнаті, не розумію, що трапилось. Не скажу, що мені подобається розводити гармидер, але після чотирьох “перших” розділів уже не знаю, що подобається, а що ні.. Біля мене лежить дівка і вгадайте, хто вона. Не вгадали. Це манекен. Шматок вигаданого пластика і чорна перука. Це ледве зображений образ. Без плоті. Без м'яса! В цієї суки навіть лице не промальоване. Мабуть по ідеї автора ми навіть не повинні були з нею розмовляти. Гадаю, я би просто закинувся кислотою і вийшов з будинку. Така була задумка автора, я розумію, але невже не можна було її бодай гумовою зробити?