Читати книгу - "Я застряг в одній сцені, Михаїл Блоковський"

Розділ 1

(чернетка)

— Привіт, мій дорогий читачу. Моє ім'я ви вже знаєте, тому не будемо повторюватися. Сьогодні я примарафетився до нашої зустрічі і готовий вас розважати. Куди підемо спочатку? Місць я підготував не так багато, але вам має сподобатись. Мабуть, давайте зайдемо в маленьке кафе на розі вулиці, бо в мене шлунок скоро до спини прилипне.

 Головний герой якусь мить згадував дорогу до кафе, а тоді радісно, маже пританцьовуючи, пішов. Сонце вже почало сідати, а це значило, що настала восьма вечора. Головний герой обожнював цю пору. Сонячні проміння заливали все золотистими барвами, перетворюючи місто на живу світлину зі старого плівкового фотоапарата.

— Це правда, — сказав Головний герой. — Обожнюю восьму вечора. На стільки обожнюю, що цей час у мене буде тривати... вічно. Знаєте, Читачу, є щось у тому, щоби бути творцем оповідки та жити в ній самому. Починаєш відчувати себе по-справжньому в безпеці. Ніяка автівка не пролетить на швидкості перед твоїм носом, ніхто не скаже тобі, що робити, і навіть комар не вкусить, поки сам того не схочеш. Це місце затишніше за дім, приємніше за дотики найвродливішої дівчини на світі, безпечніше за обійми матері... Це рай і ти в ньому бог. Як же п'янить це відчуття. А запахи... Господи! Вони чарівні! І ніхто не загадить пердінням це прекрасне повітря!

 Головний герой дійшов до кафе. Як не дивно, Вивіска “Ми раді останньому клієнту, неначе першому” досі висіла. Він відкрив скляні двері й обрав поглядом найприємніший для нього столик. Дзвіночок над дверима задзвенів і герою вмить підморгнула офіціантка.

— Ні, авторе. Не бреши моєму читачу. Давай, описуй все як є. Нехай наш гість знає, що відбувається по інший бік чорнового варіанта оповідки.

 Дзвіночок над дверима задзвенів, але ніхто не звернув на це уваги. Всі присутні у кафе були завмерлими манекенами. Деякі з них одягнені, як клієнти, деякі — як офіціанти. Головний герой сів за столик. Над ним була нахилена офіціантка-манекен. В руці вона тримала полотенце. Схоже, хотіла протерти стіл, але завмерла в очікуванні початку сцени.

Головний герой засучив рукава, витер зі стола крихти, торкнувся руки дівчини-манекена й мовив:

— Принесіть нам, будь ласка порцію смаженої картоплі з беконом, якогось лимонаду і те, що замовить мій читач. І одразу несіть рахунок. Ми сьогодні поспішаємо. Дякую.

Манекен раптом поворухнувся, заскрипів, захрустів, мов усередині лежали кістки. Очі розплющились, краєчки рота піднялися, зображаючи посмішку. Дівчина-манекен кивнула, повісила полотенце на руку і незграбно пішла на кухню.

— Сідайте, читачу. Я не кусаюся. Цікаво, що ви замовили. Хоча ні, не кажіть. Нехай це буде сюрприз. Авторе, увімкни, будь ласка, музику. Якусь... приємну, якщо можна.

Ще один манекен-чоловік заскрипів, встав і підійшов до бару, аби замовити пісню. Бармен ожив, як тільки помітив чоловіка, повернув голову, відклав склянку і став шукати у своїй бібліотеці щось... приємне. За мить усе маленьке кафе ожило завдяки музиці. Лиця манекенів поволі почали промальовуватися. З'являлися емоції, тіло набирало звичного людського кольору шкіри. Вони заговорили, засміялися, затанцювали. Одна молода пара обійнялася в танці та стала насолоджуватися моментом щастя, спокою та кохання. За кілька хвилин повернулася офіціантка — вродлива рудоволоса дівчина.

— Ось ваше замовлення, а ось рахунок, — сказала вона. — Приємного апетиту.

— Дякую, — сказав Головний герой, задивившись на корму офіціантки, а потім глянув на замовлення читача. — Ого! Ви мене дійсно здивували. Давайте швиденько поїмо і підемо далі. Я ще хочу вам дещо сьогодні показати.

Головний герой став ковтати картоплю з беконом, ніби боявся, що вона пропаде. Добряче все запив лимонадом, задоволено відригнув і мовив:

— Супер! Все-таки бути головним героєм реально круто. Уся історія про вас. Хоча, мабуть, ви і без оповідки головний герой у своєму житті. Робите, що хочете і вільного часу хоч відбирай. Я можу тільки мріяти побути у реальному світі. Хоча... Не так вже й хочеться по великому рахунку. Мені добре і в моєму маленькому світі. До того ж із автором уже порозумілись. Так, Авторе? Мовчить. Воно й на краще. А ви знали, що театр знаходиться прямісінько навпроти цієї кафешки? Якщо глянути у вікно, ви... Глядіть, собака! Жива собака на дворі! Цікаво, скажена? Привіт, друже, — крикнув він до нього.

— Привіт, — відповів пес.

— Очманіти! Собака говорить.

— Я пес і хочу їсти, — сказав той.

— Гаразд, це вже трохи дивно. Мабуть підемо вже звідси.

Коли Головний герой вставав, кладучи дві сотні на стіл, до них підійшла офіціантка.

— Ви вже йдете? — спитала вона. — Так швидко?

— Так, ми дуже поспішаємо. Здачі непотрібно.

— Будь ласка, не йдіть. Ви... такий приємний гість у нашому маленькому кафе. Лишіться. Ми... Ми дамо вам десерт за рахунок закладу.

— Дякую, але нам уже пора.

Дівчина дещо засмутилася, але не стала наполягати. Посмішка на її обличчі так само сяяла, як і раніше. Вона була рада побути біля головного героя навіть тих кілька хвилин.

— Гаразд, — сказав Головний герой, взявши з тарілки шматочок бекону.. — Ходімо звідси, читачу.