Читати книгу - "Подорож до натхнення , Вікторія Вецька"

Валерія сиділа за своїм робочим ноутбуком, втомлено втупившись у порожній екран. Вже вкотре вона намагалася зібрати думки воєдино, скласти речення до купи, але з кожним натисканням клавіші відчувала, як натхнення невблаганно втікало. Її роман, мрія, що колись палала яскравим полум’ям, залишався недописаним, а час, немов непередбачуваний злодій, невпинно йшов, забираючи з собою можливості та надії.

Дівчина відсунула ноутбук і глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти тривогу, що наростала в грудях. З-за вікна доносилися звуки міста: шум машин, сміх дітей, які гралися на дворі. Чому ж так важко було знайти слова? Вона знову й знову думала про своїх героїв, про їхні мрії, страхи та надії. Чи не саме їхні переживання мали надихати її на нові сюжети?

Валерія знову повернулася до екрану. Зовсім трохи залишалося до того моменту, коли історія оживе, коли герої знайдуть свої голоси. Вона подумала про те, що, можливо, варто вийти на вулицю, подихати свіжим повітрям, і це допоможе їй знайти натхнення. Дівчина повільно вийшла на вулицю, дозволяючи зимовому вітру м’яко торкатися її обличчя. Повітря було прохолодним. Вона стояла біля пухнастої ялинки, відчуваючи на собі легкий подих вітру, що обережно розгойдував вкриті снігом дерева. Її погляд блукав між гілками, коли розум поринув у безмежний потік думок, і світ навколо здався далеким.

Раптом Валерія відчула чийсь присутній погляд. Поряд з’явилася дівчина, старша за неї на пару років. Її вигляд відразу привернув увагу: на незнайомці було білосніжна шубка з під якої віднялася красива довга сукня, що переливалася відтінками коштовних каменів, а обличчя було ідеально підкреслене макіяжем. Волосся  хвилями спадало по плечах. Валерія на мить затримала дихання, дивуючись тому, як ця незнайомка так бездоганно вписувалася в зимовий пейзаж, ніби частина його, але водночас так яскраво виділялася.

Дівчина повільно підійшла ближче і зупинилася перед Валерією, не відриваючи з неї погляду. Її очі мали теплий, але трохи пронизливий відтінок, який водночас заспокоював і викликав відчуття тривоги.

— Красива зима цього року, правда ж? — промовила дівчина, глянувши на ялинку, біля якої стояла Валерія. Її голос був низьким і мелодійним, немов звук якогось далекого інструменту.

Валерія спробувала посміхнутися, але відчувала, як щось незрозуміле починало обтяжувати її думки. Незнайомка випромінювала дивну енергію — водночас комфортну, але й таємничу.

— Ти напевно хочеш дізнатися, хто я? — м’який, але проникливий голос незнайомки відбився у свідомості дівчини, коли їхні погляди зустрілися. Її очі, насичені таємничою усмішкою, сяяли, немов приховували тисячі нерозказаних історій, готових злетіти в повітря, варто було лише їх вимовити.

— Я — Коронація, — проголосила незнайомка, і Валерія не змогла стримати здивування, піднявши брови.

— Коронація? — повторила вона, сповнена здивування.

Валерія чула легенди про цю загадкову дівчину, яка приходила до авторів, письменників, що заблукали у своїх думках, пропонуючи їм нові шляхи. Вона завжди вважала ці історії міфами, вигаданими для натхнення. Але тепер, стоячи перед цією дівчиною, Валерія зрозуміла, що казки можуть бути ближчими, ніж здавалося.

— Так, саме я, — підтвердила Коронація, її голос звучав, наче мелодія, що заповнювала простір навколо. — Я прийшла, бо знаю, що ти втратила свій шлях. Твої думки, сповнені сумнівів і невпевненості, нагадують мені закуток, у якому загубилися мрії.

Валерія відчула, як у її серці заворушилося щось давнє, що вона давно поховала під тиском щоденних клопотів і творчих невдач. Вона знову поглянула в очі Коронації, які сяяли, немов зорі на темному небі, і, здавалося, готові поділитися всіма таємницями світу.

— Я чула про тебе, — зізналася вона, намагаючись зібрати думки. — Але ніколи не думала, що ти прийдеш до мене. Я… я вже давно не можу знайти натхнення для свого роману. Кожен день — це як боротьба з вітром.

Коронація підійшла ближче, її присутність наповнила простір невимовним теплом.

— Іноді, щоб знайти натхнення, потрібно лише відступити на крок назад і дозволити собі відчути світ навколо. Пам’ятаєш, як у дитинстві ти мріяла про пригоди? — спитала Коронація, її голос звучав, наче мелодія, що огортала Валерію теплом. — Тобі потрібно знову відчути цю магію.

Дівчина завагалася, її серце затремтіло. Думка про подорож здавалася водночас спокусливою і страшною. Вона ніколи не залишала місто, завжди боялася невідомості. Але щось у словах Коронації запалило в ній полум’я цікавості.

— Подорож, куди? — запитала Валерія, намагаючись знайти в цьому сенс. — Я не знаю, куди мені їхати…

Коронація усміхнулася, її очі блищали, ніби в них відбивалася сама сутність всесвіту.

— Ти сама обереш напрямок. Можливо, в горах, де тихо звучать легенди, або в гучному місті, де кожен куточок сповнений нових можливостей. Важливо не те, куди ти їдеш, а те, що ти готова відкрити у собі.

Валерія відчула водночас страх і жагу до досліджень, спрагу до нових вражень.

— Я завжди хотіла подорожувати, але… — вона зупинилася, вагаючись. — Боялася.

Коронація  поклала руку їй на плече.

— Розпочни з маленького кроку. Пакуй речі, вирушай у подорож. Дозволь собі заблукати, бо в цій мандрівці ти знайдеш не тільки нові місця, а й нові ідеї, нові відчуття. І, можливо, навіть завершиш свій роман.