Читати книгу - "Ще один острів, Сінторас Ватерлей"

Сильний вітер, розбитий літак.

— Ми в повній глині! — почала кричати Надія.

— Ти завжди хотіла відпочити на тропічному острові, уперед, мрія виконана, — сказав брат Надії.

— Я тебе закопаю, а потім з’їм, якщо ти не заткнешся.

Сильний вітер колихав листя пальм та інших тропічних дерев. Тепле повітря і море були прекрасними навіть у такій ситуації. 

— Вітаю вас.

На уламку літака сиділа дівчина вдягнена у племінний одяг, її очі були блакитними, нігті були згризені, на шиї було намисто із зубів і як незначна дрібниця у неї були крила замість рук та лапи замість ніг.

— Далеко вас занесло, останній транспорт був три місяці назад, — сказала Птаходівчина.

— Будь ласка, продовжуй говорити, — відповів брат Надії.

— Серйозно, брате? Ти тиждень назад одружився!

— Моя любо сестро, відчепися.

— Ви можете долучитися до нашого племені, невеликий ритуал та у вас будуть такі ж самі крила.

— О, я завжди хотів літати, пішли до них? — спитав брат Надії.

— Чи варто змінювати себе, заради кращого життя? — прошепотіла собі під ніс Надія.

— Не зміни — покращення, — сказав брат Надії.

— Ні, покращення це стабілізація графіка сну та регулярна праця, а кігті замість ніг, це щось із твоїх сексуальних фантазій, — сказала Надія, подивившись на брата.

— Я тобі розказував про них по секрету!

— О, справді? Тобто ти настільки боїшся визнати це перед птахолюдкою?

— Яка ваша відповідь? — спитала птахолюдка

— Я згоден на ритуал, — сказав брат Надії.

— Я буду рада вам допомогти, проте ритуал проходити не буду.

— О, як мило, ви у нас така перша. Проте твого брата ми приймемо без ритуалу. Пішли, цей острівок справді мізерний, щось збиває курс літаків та кораблів, якщо вам цікаво, колись давно тут був учений, що бажав створити племена звіролюдів, він згинув в процесі.

— Ти ж нас дуриш? — спитала Надія.

— Ну так, переважну більшість мешканців дратували технології, вони вирішили, що простіше жити тут, — збрехала птахолюдка, — а звідки у вас приватний літак? 

— Його орендували на один політ, мого брата кинула дружина, тому він запросив мене.

— Ти перестанеш вже розказувати про моє життя незнайомцям?

Пройшов день.

— Я не можу тут жити — це ж клятий острів, — скаржилася Надія, — я сплю на груді листя, я зустріла трьох змій, тут немає жодної розваги, а усі розумні істоти є дівчатами.

— Звучить, наче зміна орієнтації, буде розв'язання усіх проблем.

— Може, я тобі орієнтацію зміню, поки ти будеш спати?

— Не говори так з нашою пташечкою, — сказала птахолюдка.

— Бачиш, сестро, навчись поваги, — сказав брат Надії, лежачи в обіймах птахолюдки.

— А тепер пройди разом зі мною до нашої фортеці спокуси, яка забарикадована ззовні та постійно охороняється.

— До зустрічі, сестро.Чекай, що ти сказала? Що важливіше, коли я отримаю крила?

— Скоро, пташенятко моє, кхм тобто наше.

— Якщо я буду краще старатися, то я точно зумію втекти звідси, — шепотіла Надія, ігноруючи свого брата.

Поки Надія сиділа та думала, з-під землі вилізло створіння. Воно врізалося, в її ногу тому вона підстрибнула.

— Привіт! — крикнуло створіння.

— Балакучий кріт!!! — крикнула Надія.

— Пробач, що налякала, просто я дещо голосно розмовляю після падіння літака.

— Ви живете під землею?

— Найбільша нора знаходиться лише кілька метрів від землі, нас небагато, проте птахолюдям чхати на наше існування.

— У тебе є ідея, де можна заночувати?

— У поселенні птахолюдів дуже галасливо і вони не шанують незнайомців, проте у западині на краю острова є полишена домівка всередині закрита скриня, якщо поділишся з нами тим, що там лежить, то ми з радістю проведемо тебе до неї. 

— Ви такі довірливі.

— Які це довірливі?

— Ну, ви довіряєте повним незнайомцям.

— Не зовсім, ми віримо, що птахолюдка розбирається в незнайомцях, що приходять сюди. Ніхто не бажає дурити інших, бо доведеться зустріти наслідки дуже швидко на такому маленькому острові.

Тим часом у домівці.

— Чому ніхто не позрубував ці дерева?

— Вони садові.

— Я бачила садові дерева, на них зазвичай плодів у вісім разів менше.

Хижа була зроблена з тропічного дерева та проросла лозою, тому Надія зайшла всередину, а кротодівчина позаду неї виглядувала зі своєї нори.

— Ця скриня металева, ви тому її не відкрили?

— Ні, просто ми занизькі для її відкриття, а у птахолюдів крила замість рук. Цю скриню занесло сюди те, що погубило моряків, що були на острові.

Надія почула вкрай знайомий парфум, подібних запахів не було на острові.

— Лише одна людина зберігає парфуми настільки добре, що вони переживуть падіння літака.

Вона відкрила шафу у хижі та побачила свого брата.

— Привіт, пташенятко, як відпустка? — зі злою посмішкою спитала Надія.

— Не видавай мене. Я думав, що вони жартують про фортецю. Проте це хижа з одним виходом, там немає вбиральні, ліжка, а у цих дівчат постійно тхне червами з рота, коли вони лізуть цілуватися.

— Вітаю, мандрівнику, не бажаєш завітати до нас? — сказала кротодівчина брату Надії, вилізши з нори. Вона була висотою сантиметрів 40.

— Я не повірю вам так просто.

— Ніхто не запхне тебе у фортецю спокуси, а поруч з нами ти будеш мати садові дерева та навідувати свою сестру.

— Приємна угода, до зустрічі, — сказав брат Надії.

— Що з приводу скрині? — спитала Надія

— Там були лише інструменти та ланцюги — можеш собі лишити усе.

Ліжко було дерев’яним, проте мало матрац. Надія не підіймалася з нього дуже довго, набравши плодів з дерев, вона тільки те робила, що лежала. Проте сонце в цій місцевості ніколи не сідало, коли за горизонт падало одне, то відразу виглядало інше. На острові було так спокійно.

— Сестро, відкрий двері.