Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

Переможців не судять

Переможців не судять — судять переможці.

ПРО КАМЕНІ…

Цей роман написано у не зовсім звичному форматі. Змальовані у ньому події — реальні, основані на документах, з якими автор працював у архівах. Пообразом головної героїні стала тернополянка Текля Канцор. Перипетії роману — це відсвіт її життєпису, лише змінено дати, імена родичів та друзів. Пані Текля розповідала мені про власну долю, мешканці Тернопільщини про долі інших людей. Допомагали фактажем і цінними порадами Ольга Шаблій, Євген Ковалишин, моя дружина Зіна, яка навчалася у Тернополі у 1970-их. Це стало першим каменем у підмурівок, на якому будувалася ця книга.

У Тернопільському обласному державному архіві я читав сухі рядки документів. Можу уявити собі, як вони втілювалися у життя, бо сам працював у органах місцевої влади і знаю, що за кожним словом розпорядчого документу — людські долі.

Щиро дякую директорові архіву Богдану Хаварівському та його співробітниці Марічці Дацьків за їхню допомогу при зборі матеріалів для цієї книги. Дякую за сприяння Ярославові Павуляку, директорові музею, що розташований у колишній в’язниці КДБ, Тамарі Григорівні Швець, старшому науковому працівникові Тернопільського обласного краєзнавчого музею. Усе, що дали мені ці люди, стало другим каменем.

У 2007 році на Львівському форумі видавців накупив багато літератури на цю тему, і перш, ніж узявся за книгу, майже всю її прочитав — і це був третій камінь.

Мій помічник і друг — комп’ютер з інтернетом, невичерпне джерело інформації, яку, правда, треба використовувати обережно — це четвертий камінь.

Я не одразу зрозумів, що і ті, хто мешкав на західних територіях України, тобто у тих областях, які у 1939 році були анексовані у Польщі і приєднані до СРСР, і ті, хто зробив цю, неоднозначно оцінювану наразі справу, були звичайними людьми. Не катами, бандитами, посіпаками з обох боків, радянського та німецького. Вони були звичайними людьми! Без янгольських крил, але і без рогів та копит! І все, що вони робили тоді, мало підстави та мотиви. їх не дуже важко зрозуміти, потрібно лише мати бажання, але це так важливо! І це розуміння стало п’ятим, головним, наріжним каменем підмурівку, на якому побудована книга.

Окрема подяка історику з Харкова Д.В. Журавльову, який, не пошкодувавши свого часу, ознайомився з текстом роману та виправив деякі помилки автора щодо історичних дат та реалій.

Автор

***

— Бабуню, обережніше! — Леся, узявши стареньку під руку, допомогла їй зайти до вагона. Та, обережно ступала на хвору ногу. Леся несла дві невеликі сумки. У тамбурі вона спритно проскочила уперед та швиденько пішла по вагону, шукаючи потрібне купе. Поставивши сумки на полицю, поспіхом повернулася до старої, котра чекала, важко зіпершись на двері.

— Йдемо, бабуню…

Посадивши бабусю на полицю, вона війнула до провідниці, що стояла біля вагона в очікуванні пасажирів.

— Вибачте, будь ласка, бабуся хвора і не зможе сама упоратися з постіллю. Я вас дуже прошу, дайте мені білизну зараз. Я сама все зроблю, щоб потім вона нікого не турбувала.

Провідниця несхвально буркнула, але у вагон піднялася та білизну дала. Леся швидко й акуратно влаштувала постіль, передбачливо поклавши подушку на протилежний від вікна бік, щоби бабусі не надуло в голову.

— Ну ось, усе гаразд, а завтра вас Бодьо зустріне. Ви тільки не рипайтесь самі нікуди і не поспішайте. Він зайде до вагона та допоможе вам зібратися. Зрозуміли?

— Зрозуміла, кицю, зрозуміла… — бабуня посміхнулася, мов зненацька засоромилася своєї безпорадності, — чого ж тут не зрозуміти… Все одно я не зможу сама зібратися. Буду очікувати на Богданчика.

— Ось і добре…

— Извините… Добрый день, я ваш попутчик, — до купе заглянув середнього зросту старий.

Густе сиве волосся зачесане назад, такі ж сиві, дбайливо підстрижені вуса. Щільно стулені губи і уважний сторожкий погляд. Старий оглянув купе, жінок і раптом відверто посміхнувся.

— Если вы в Киев, то я с вами… — пожартував він.

— Бабуся їде сама, я її проводжаю, — відповіла Леся, — вона трошки заслабла, тож допоможете їй при потребі?

— Присмотрю, — погодився старий.

Він зайшов до купе, з чималенькою сумкою. Влаштувавши її під полицю, сів біля вікна.

— Меня зовут Петр Николаевич.

— Бабусю… — почала Леся.

— Охолонь, кицю, хіба я не маю язика? Мене звуть Марія.

— Очень приятно, — відгукнувся старий, — а по отчеству?

— Не треба по батькові. Просто Марія. Мені не подобається, коли звуть по батькові.

— Пусть будет просто Мария, — старий підхопив пасмо сивого волосся, що впало на лоба, закинув його на місце.

— Усіх сторонніх прошу залишити вагон… Хто тут проводжає? Прошу вийти з вагона… — провідниця у синій формі йшла по вузькому коридорчику та заглядала у кожне купе, — пані, будь ласка…

— Так-так… — заквапилася Леся, — Я вже йду. Бабусю, до побачення! Щасливо доїхати!

— Дякую, Лесю! Головне, ти Богданові зателефонуй, щоб не забув мене зустріти, а то просто ґвалт буде! Він ще той шибайголова!

— Авжеж, бабусю, одразу… Зараз із перону й зателефоную: вагон сьомий, місце одинадцяте.

Леся поцілувала бабусю, прощаючись. За хвилину вагон легко смикнуло і у вікні поплив перон, стовпи, різнокольорові етикетки пляшок у кіоску, ось і внучка з вітально піднятою рукою…

РОЗДІЛ 1

СЕЛИЩЕ КУЛИНЩ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ВЕРЕСЕНЬ 1939 РОКУ

У двері ввічливо, але настирливо стукали. Зачовгав ногами та перечепився за щось у темряві господар, невідомо на кого вилаявся. Було чутно, як у нічній тиші брязкнула клямка, й пролунало сердите:

— Кого там дідько приніс? Чого б це я лазив глупої ночі…

— Это посыльный. Из штаба. Лейтенант Скворцов тут живёт?

— Ну… Тут… Сплять вони…

— Розбудите его. Срочное сообщение из штаба.

— Зачекайте хвильку… Зараз підніму.

Але Скворцов вже і сам прокинувся від цієї метушні. Узяв ліхтарика, якого завжди тримав на столику біля ліжка, та присвітив на годинник: третя ночі. У кімнату заглянув господар.

— Петре Миколайовичу, до вас…

— Уже слышал. Сейчас выйду.

У темряві чорніла фігура бійця з гвинтівкою за плечима. Він нахилився до вуха Скворцова та неголосно сказав:

— Товарищ лейтенант, тревога! Всех с личными вещами… Срочно…

— Ну… Наконец-то…

Лейтенант служив у прикордонному містечку Шепетівка у відділі НКВС. До кордону із Польщею доплюнути можна, усього кілометрів п’ятдесят. За останні пару років на цих теренах виявлено, знешкоджено та знищено тисячі польських шпигунів. їх розстрілювали пачками, а вони плодилися та плодилися. У німців, мабуть, цього добра теж виявляли немало, та й