Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

— А мы что? Почему мы медлим? — ще учора розмірковував Скворцов, — чего ждёт товарищ Сталин? Немцы с одной стороны, мы с другой — в один момент поляков бы задавили!

Не розумів Скворцов, що товариш Сталін не поспішав згідно з точним розрахунком. А чого йому було поспішати? Польща вже поділена, план розділу узгоджений з німцями та підписаний[1]. Нехай зараз німці б’ються, перемелюють армію Польщі та несуть втрати, а потім радянські війська свою частину візьмуть! Але прийдуть як визволителі, як захисники від німецької окупації, прийдуть, коли польська армія буде розгромлена. Мета досягнута, втрат немає. Мудрий товариш Сталін!

Але ось прийшов і їх час. Армія має воювати з іншою армією, а війська НКВС воюють із населенням, для цього вони й утворені. У тому, що така війна обов’язково буде, Сковорцов був певен. А як інакше? В СРСР уже побудований соціалізм, усі заводи, фабрики, земля, лікарні, школи та інститути належать державі, отже усьому народові. А там, у Польщі, лютує звірячий капіталізм, там усе належить капіталістам та поміщикам, а хто ж добровільно, просто так, віддасть награбовані в трудового люду багатства? А село? Хіба піде воно добровільно в колгоспи? Рільник за свій клаптик землі кому завгодно голову відкрутить! Це вони вже проходили, пам’ятаємо! Один Тамбов чого вартий…[2] Селянинові треба довго пояснювати, що в колгоспі йому буде значно краще. Іноді пояснення мають завершуватися розстрільним муром або крижаним Сибіром, щоб він краще втямив, про що йде мова. Ні, все правильно, без військ НКВС нічого не вийде. По всій країні встановлений однаковий порядок, і Західну Україну треба до нього привчати, якщо потрібно — то силою, бо як же такою велетенською країною керувати?

Усе було приготовлене раніше, чекали лише наказу. Швидко вантажили у криті полуторки ящики з документами і різне штабне барахло. В інші машини складали зброю та боєзапас. У тій же довгій будівлі, у якій знаходився відділ Скворцова, був штаб полку НКВС, який також швидко та спритно вантажився у свої машини. Ніякої метушні та шуму, тільки в багатьох хатах раптово засвітилися вікна: офіцерів піднімали по тривозі.

Поки їхали своєю територіїєю, машини трясло по бруківці так, що здавалося повилітають зуби, але коли перетнули кордон, стало ще гірше. Колона, пішла по лісових та сільських шляхах, по нескінченних ямах, калюжах і багнюці. Іноді машини кидало так, що Скворцов вже лякався не за зуби, а за власні тельбухи. Повідбиває нирки чи печінку, хай йому грець…

У полях працювали селяни — копали картоплю. Випрямляли натруджені спини та прикладали дашками долоні до очей: розглядали проти сонця колону, яка витягнулась шляхом. Скворцов сидів у кабіні полуторки, уважно розглядав місцевість. Він уже звик до безмежних колгоспних ланів, тому бачити квадрати у гектар чи два йому було незвично.

— Как тут трактором ворочаться? — розмірковував він, — так и будут сохой с парой коней землю пахать, а много ли конём напашешь? Ничего, мы это быстро исправим…

Села зустрічали колону сторожкою тишею. Паркани усюди низенькі та легкі, багато воріт взагалі розчахнуті, що було для Скворцова дивним та незбагненним.

— Неужто воровства не боятся? — розмірковував він.

Ті, хто працював на подвір’ях, також відривалися від роботи та мовчки, з тривогою, дивилися на колону. Де-не- де у вікнах біліли обличчя…

Колона не дійшла до Тернополя кілометрів з двадцять і, як і було передбачено планом, стала у Кулинцях, невеликому містечку, центрі повіту чи, за радянською термінологією, району. Тут повинні були залишитися одна рота полку та відділ НКВС капітана Наума Лазаровича Шиманського, де служив лейтенант держбезпеки Скворцов. Відділ держбезпеки у відділі НКВС був наче держава у державі. За званням лейтенант Скворцов зрівнявся із капітаном Шиманським, тому що в держбезпеці була своя система військових звань, а повноважень у нього було навіть більше, ніж у капітана, але Скворцов ніколи не вважав за потрібне напружувати ситуацію без приводу і намагався підтримувати зі своїм начальником рівні нормальні стосунки.

«Емка» Шиманського підкотила до ґанку, на якому стояв підтягнутий стрункий офіцер.

— Привет армии! — вибираючись із машини, помахав йому рукою Шиманський.

— Привет чекистам! — не залишився в боргу той, приклав долоню до кашкета та назвався, — Комендант района майор Барсуков, можно — Евгений Ильич.

Майор назвався ніби й привітно, але дивився на чекіста без прихильності. В армії, особливо після тридцять сьомого року, чекістів не любили.

— Начальник отделения НКВД капитан Наум Лазаревич Шиманский. Будем знакомы.

Одразу до ґанку підійшов Скворцов і теж відрекомендувався майору.

— Что-то я не вижу цветов от освобождённого населения — пожартував Шиманський, — неужели не рады, что их освободили? И вообще, как тут? Ну, в смысле того… — він зробив невизначений жест долонею, наче намагався вкрутити велику лампочку.

— Да так… — майор поліз у кишеню, витягнув пачку «Казбеку» та запропонував співбесідникам, — село большое, есть парторганизация человек в десять, в основном бедняки, но ребята напористые! Раньше было больше, да в прошлом году разбежались…[3] Есть и националисты, очень не слабые, их даже больше будет. Рассказывали мне, что махаловки между ними были вполне серьёзные. Стенка на стенку и до кровавых соплей! Коммунисты армию с цветами встречали. Когда танками через село проходили, так от радости чуть ли не под гусеницы бросались, а националисты молчат, выжидают… Зыркают из-за угла, но пока ведут себя смирно. Да что можно понять за несколько дней? Будущее покажет.

— Значит, советская власть им не того… Не очень? — штучно здивувався Шиманський.

— А кто их знает? Вот ты у них и спросишь. Это уже по вашей части, мое дело — армия, — не сприйняв іронічного тону комендант.

— И спросим! — з погрозою відповів Шиманський, — по всей форме спросим.

— А насчет помещений что-нибудь посоветуете? — запитав Скворцов, який до того стояв мовчки.

— Помещений? — майор затягнувся «Казбеком», — отдельно стоит полицейский участок. Вся полиция была польской, разбежались кто куда… Здание, правда, не очень большое, но рядом дом местного попа имеется. Здоровенный домина и несколько сараев… Вполне можно разместиться. Вон он, через дорогу! — майор тицьнув пальцем у протилежний бік вулиці.

До ґанку підійшли командир полку НКВС та командир роти, яка мала залишитися у Кулинцях..

— Здравия желаю! Майор Хробостов, командир полка.

— Командир роты лейтенант Коваль! — назвався другий.

— Майор Барсуков, — козирнув у відповідь комендант, — таких помещений, чтобы роту разместить, в селе нет. Разве что школа, да и то… Не очень