Читати книгу - "За кілька кроків до небуття, Ів Енцані"

Останній день на землі 

Біжу по сходах зі свого першого поверху до останнього двадцять сьомого. Я не в силах впоратися з емоціями. Я не розумію від чого задихаюся - від паніки чи від того, що вже подолав половину шляху за кілька хвилин. 

Цей день пішов до біса тої самої миті, як я прокинувся. Та я взагалі не те, що прокидатися, а і  жити не хотів. Відкривши очі, я просто лежав і витріщався у стелю, не в силах підняти свою дупу з дивану. Новий довбаний день, абсолютно подібний до попередніх. За вікном все сіре, іде дощ, тарабанить важкими краплями по вікну і я був би цим раздратований, якби мене загалом хоча б щось в тому житті бентежило. Нащо я ще є в цьому світі? Який сенс далі продовжувати ці страждання? Вже котрий день поспіль, я не можу змусити себе зробити елементарні речі такі, як, наприклад, сходити в душ, поїсти, одягнутися, хоча б трохи попрацювати. Якщо підсумувати, мене вже давно не приваблювало життя. Так я і провів би на дивані увесь день, повільно розкладаючись, наче живий мрець, аби не отримав дзвінок від старого друга. Погані новини... До біса погані... З божевільною тахікардією я вскочив з дивана, забувши свої тяжкі думки. Ні, не так, замінивши одні тяжкі думки іншими. Швидко вдягнувшись, я миттю побіг сходами на дах. Хотілося дихати, хотілося ще більше повітря, хотілося... Летючи сходами вгору з неймовірною для себе швидкістю, я відчув нестерпний біль в ногах, відсутність будь-якого фізичного навантаження давалося взнаки. Залишився один проліт. Я вже бачу ті, так бажані двері. Вони ніби портал у світ, якого більше не існує. Я натискаю на ручку, в надії на солодку самотність наодинці з цим грьобаним світом. Двері відчиняються і я осліплений темрявою під’їзду з розгону вилітаю на дах, жадібно вдихаючи повітря. Легені пече, серце виривається з грудей, в очах потемнішало. Мої очі  поступово звикають до денного світла і на самому краю я помічаю невеличку згорблені фігурку, чи то дитячу, чи то дівочу. Вона обхватила свої маленькі колінця руками, а зачувши моє тяжке дихання обернулася до мене обличчям. Було в ній щось космічне, інопланетне. Вона мала величезні блакитні очі, парцеляново-бліду шкіру, кирпатий носик, а все її обличчя було усипане ластовинням. Вона була одягнута у смішні піжамні пухнасті штани з упоротими єдинорогами і таку ж саму смішну білу пухнасту кофту з пришитими вухами і рогом, капці також були пухнастими, але вже з кролячими вушками. Важко було сказати, дивлячись на неї, скільки їй років. Дивачка та й годі. Сидить чогось на краю даху у піжамі під дощем. Вона здивовано і зацікавлено на мене дивилася, ніби очікуючи чогось. Я зніяковів. 

— Хм... цей... не думав, що тут хтось є. Вибач... не знаю, що я тут роблю. В тебе все ок? —мені на мить здалося, що, можливо, вона задумала, щось не те. 

— Привіт! Звісно, я в нормі. — її голос був м’яким, а вимова плавною, дещо повільною, ніби стомленою. В її погляді заграли бісики. 

— Тоді не буду заважати тобі, я піду...— я не розумів її піднесеного настрою і  мені вже хотілося якнайшвидше прибратися звідти. 

— Та ні, лишайся. Чогось же ти сюди так спішив, що ледь не задихнувся. — вона посміхнулася до мене настільки привітною усмішкою, що куточки мого рота мимоволі здригнулися в усмішці. — Сідай поряд. 

Дівчина трохи посунулася, ніби сиділа не на просторому даху, а на невеличкій лавці і жестом вказала на місце поруч. Я не знав, куди мені далі подітися, що мені далі робити. Я знав, що скоро все скінчиться для мене, для неї, та і для всього світу. Тому я вирішив, що ця дивачка не найгірша компанія в останні миті життя і всівся поряд із нею. Я простягнув до дівчини руку: 

— Я Алекс. 

— Маша, але всі звуть мене Муся. — її обличчя знову засяяло теплою усмішкою і в моїй руці опинилися тоненькі, майже прозорі пальчики. За мить вона вже дивилася перед собою, а усмішка так лишилася в неї на обличчі. 

— Ти чого? — мене бентежив її гарний настрій, може вона під кайфом? 

— А ти, що не бачиш? Дивний ти...— Муся сміючись, взяла моє лице в свої мініатюрні долоньки і повернула його в напрямку горизонту, — Що ти бачиш? 

— Світ в якого не має шансів... —  я відповів їй так, як є. Я не розумів її веселощів. 

Муся здивовано блимнула своїми небесно-блакитними очима, знову повернулася до горизонту і фиркнула: 

— Якось ти не уважно дивишся. Ось там я бачу, як сонце визирає з-за хмар і, що незабаром дощ скінчиться. Але і сам дощ прекрасний, ти помітив, що він достатньо теплий? Та і взагалі не дивлячись на погоду, наскільки на вулиці зараз комфортно... — я кивнув, Муся була права, не зважаючи на те, що моя футболка була вже наскрізь мокрою, я не ловив дрижаків від холоду. Дивно було, що вона не відчувала задухи у своїй теплій піжамі. Я дивився на горизонт, а бачачи мою згоду Муся продовжила, — А туди глянь, бачиш яке в тій стороні чорне небо і як воно гарно підсвічується блискавкою? 

Небо і дійсно було гарним, місцями сірувато-похмурим, місцями вже ясно-блакитним, а місцями майже чорним . Тяжкі грозові хмари сунули на сусіднє місто, відступаючи від нашого. За блискавкою десь вдалечині слідував грім. Я вдихнув на повні легені, повітря пахло озоном і мокрим асфальтом. Не дивлячись на мене Муся щебетала, як пташечка далі: 

— А оно, подивись, діти у дворі калюжі міряють. Диви, вони вже вміють радіти буть чому, навіть коли все здається погано. А з нашої висоти вони, ніби мурашки, метушаться там собі, бігають, радіють. 

Я спостерігав то за Мусею, то за дітьми, вона і знову була права. Щось мені в цій дівчині не давало спокою. Мене роздратовував її безкінечний оптимізм, та вона так щиро, по дитячому всьому раділа, що я не міг тому не піддатися. Дощ вже скінчився і на небі, крізь хмари, засяяло сонце. Погода насправді була чудовою.