Читати книгу - "За кілька кроків до небуття, Ів Енцані"

— Слухай, твої батьки знають, де ти? Вони напевно хвилюються там. 

Муся махнула рукою: 

— Вони завжди хвилюються за мене, звичайна справа для моїх батьків. Але, як в таку погоду не насолодитися теплом осіннього сонечка і незвичною теплотою дощику? Можливо це тепло останнє... А подивись он там уже на деревах листя почервоніло, а ті ще зелені. Природа найкращий художник. Неймовірна краса. А як пташки радіючи сонечку гарно виспівують... 

Дівчина так захоплено все описувала, що я збагнув одну важливу річ — я так давно не дивися навкруги, я навіть не пам’ятаю, коли я останній раз виходив з дому. А зараз сидячи на даху, я бачив все місто, ніби на долоні, я відчував подих вітру, ласкаве проміння сонця, чув співи птахів і радісний сміх дітей. Та все ж таки я відчував, що з нею щось не так. Муся все так само посміхаючись, сиділа направляючи лице до сонця, ніби котик. Я тяжко зітхнув. Відчувши лоскотіння і перевівши погляд на свої пальці, я побачив, як в волосках на пальцях заплутався малесенький червоний жучок з чорними плямками на спині. Я підніс руку ближче до очей, щоб краще роздивитися і я зрозумів. До мене нарешті дійшло, що було не так. 

— Ой, яке гарнюнє сонечко, я думала їх вже в такий час нема! — Муся майже носом притулилася до моєї руки розглядаючи малюка на моєму пальці, а в мене видалася можливість поближче глянути на неї. Вона обережно підставила пальчик, сонечко перемандрувало до неї і з її пальчика воно полетіло. Муся, ніби заворожено спостерігала за малесеньким жучком, проводжаючи його стомленою усмішкою. 

Я не знав, як сформулювати і як задати це питання. До мене поступово доходила інформація, тяжким грузом осідаючи на серці. Тепер я зрозумів, чому вона здалася мені космічним створінням. Повна відсутність вій і брів на її обличчі. Порив вітру скинув з неї капюшона, і виявилося, що й на голові жодного волоску не має. Мене різко накрило відчуття дежавю.  Побачивши в моїх очах занепокоєння, Муся дивилася на мене, очікуючи на запитання, яке не міг наважитися задати. Боже, це ж очевидно. Як я одразу цього не зрозумів?! Я намагався сковтнути ком, який засів у мене в горлі. 

— Мусь... я... цей... вибач, що питаю... давно ти хворієш? — це все, що я зміг із себе видавити. 

— Скільки себе пам’ятаю... — тільки і пробурмотіла Муся, — а ти давно вирішив піти з життя? 

Її питання застало мене зненацька. Як вона це зрозуміла? Діватися було нікуди і я відповів: 

— Ще три місяці назад... Але так і не наважився... А що видно по мені? 

— Так, по очах одразу зрозуміла, з перших хвилин, як тебе побачила. 

— А от я не одразу догнав про тебе... Тебе можуть вилікувати? — я побачив, що мої питання її не скільки не бентежать. Про себе мені зовсім не хотілося балакати. А от доля цієї життєрадісної дівчини тепер мене неабияк хвилювала. 

— Ні. Четверта стадія. Метастази вже усюди, а після останньої хімії вони тільки збільшилися...  Вона відвернулася від мене, направивши свій погляд на небо. Тоді на даху, в останні миті цього світу, сиділи ми, двоє людей, один з яких не бачив сенсу продовжувати і хотів піти з життя добровільно, а друга зі всією спрагою хапалася за життя, та була смертельно хворою. Ми зачудовано гляділи на веселку, яка розрізала небо. 

—  Чому? — Муся дивилася на мене своїми великими блакитними очима, очікуючи на відповідь, ніби зазираючи прямісінько в душу. Я одразу зрозумів, що вона має на увазі. Назад шляху вже не має, час сповіді невблаганно наближався. Я скуйовдив волосся, ніби намагаючись привести думки до ладу. Набравши повітря в легені, я дозволив своїм думкам вийти назовні. 

— Все почалося, коли мені було п’ять років. Спочатку батько нас покинув. Ця подія, ще тоді мене надломила. Моя мама повинна була тяжко працювати, аби мене хоча б прогодувати і ми мали житло. Через це я повинен був лишатися зі старим дідом, хтось же повинен був дивитися за мною малим, але сталося не так, як гадалося. Діду було байдуже, бо позаливаючи очі горілкою з позаранку, він спав без тями, а я був покинутий сам на себе.  А через рік дід помер і я тоді цілий день провів з трупом в квартирі. А я з шести років лишався сам удома. Я сам ходив до школи і повертався додому, прибирав і готував їжу, робив домашнє завдання, чекаючи маму, читав книжки. Ми кілька років ледь зводили кінці з кінцями, іноді бувало й таке, що і їсти було нічого. Але якось ми дотягнули до моїх чотирнадцяти років, мене взяв на роботу у підмайстри мамин знайомий, зранку я навчався в школі, а після йшов на роботу. А повертаючись пізно увечері додому, я всідався робити домашку. Школу було закінчити геть важко, через такий ритм життя, я не висипався, успішність моя погіршувалася, друзів у мене не було. Про універ годі було й мріяти. А далі між трьома роботами, я проходив всілякі безкоштовні курси з ІТ, коли вдавалося, щось накопичувати, то і платні курси брав. Так і здобув освіту. А потім мені і роботу гідну вдалося знайти. Йшли роки і я зміг заробити  нам з мамою на нормальні квартиру і на машину, мама могла вже не працювати, грошей вистачало і на те, щоб жити і на те, щоб відкласти. Нарешті ми могли не перейматися за відсутність грошей і їжі. Але сталася інша біда...  Рік тому у мами виявили рак шлунку. Накопичених коштів вистачило на операцію, а працюючи наднормово, беручись за будь-яку роботу, я міг покривати всі необхідні курси хіміотерапії, мама добре реагувала на лікування і ніби життя знову почало налагоджуватися, наступала ремісія, а я на всякий випадок так і продовжував працювати наднормово, щоб мати змогу відкласти трохи більше грошей. А пів року назад, у нас на роботі стався дедлайн, я і так до того недосипав, а тут ще й всі терміни піджимали, і я кілька ночей поспіль не спав взагалі... Тоді я їхав з роботи стомлений і погано себе почуваючи, нестерпно боліла голова, я відчував нудоту, в очах двоїлося. Коли стало зовсім кепсько, я вже з’їжджав на узбіччя, але втратив свідомість. Коли прийшов до тями, я вже був у лікарні, виявилося, що в мої тридцять років в мене стався мікроінсульт, і тільки, напевне завдяки чуду, після ДТП я мав тільки перелом руки і кілька синців. А от пасажирам автівки в яку я влетів не повезло... п‘ятирічне дівча з мамою загинули на місці... Чому вони!? Чому не я!? — ридання вирвалося з моїх грудей, але я продовжив, — спочатку родичі загиблих, мали на меті мене посадити, вважаючи, що тоді я був за кермом бухим, я знав свою провину, я був з ними згодним, хоч я і не пив, але ж стомлений всівся в машину і поїхав. Але дізнавшись про мікроінсульт, вони відступили, прийшли до мене до лікарні і сказали, що претензій не мають, вони пробачають... І що Бог мене судитиме. Та я сам себе пробачити не міг. Останньою краплиною стала мамина смерть, від стресу, який вона пережила, рак почав розвиватися стрімко. І три місяці назад вона померла. Я кілька разів намагався піти з життя, але я грьобане сцикло!!! От і вся історія...