Читати книгу - "Моя домашня людина, Сінторас Ватерлей"

Колись давно сталася велика катастрофа та популяція людей скоротилася до мільярда, з’явився новий вид створінь — котолюди. Вони почали заводити собі людей як домашніх тварин.

Однієї тихої ночі. У будівлі однієї такої котодівчини механічний голос відповідав з комп’ютера.

— Університет просить написати мене есе з питання «Чи потрібні людям права?». Найкраще у світі немовлятко, тобі потрібні права? — спитала котодівчина у своєї домашньої людини.

— Ти назвала мене Олександр, і мені б стало у пригоді зробити, щось ще, окрім, щоденного лежання на дивані.

— Ну, пробач, Ксандрику, так тобі потрібні права?

— Права йдуть пліч-о-пліч з обов’язками, тому я б хотів їх мати.

— Гаразд, проте чи потрібні вони тобі?

— Так, для покращення мого життя.

— Ксандрику, ну, ти розумієш, чи для загального блага потрібні людям права?

— Людям? Не думаю, у котів вдосталь популяції. У тебе ж наче скоро день народження?

— Ага, буду святкувати три дні, по дню на кожного батька.

«Як проходить мій день?» — почав розказувати Олександр.

«Я просинаюся».

— О, привіт, Ксандрику, я викинула корм на смітник, будеш їсти те, що їм я, — сказала котодівчина  Олександру.

— Знову смажене м’ясо?

— Воно саме, я вдягну рукавиці, бо шерсть в їжі мене дістає.

— Я тобі казав про це пів року.

— Так, проте я відхаркнула вчора шерсть на інструмент для керування курсором.

— Ти про мишу?

— Миша? Де? Кхм. Не називай її так.

«Після цього мені чистять зуби».

— Твоя шерсть вкрай м’яка, — сказав Олександр, бо котодівчина тримала його рукою за підборіддя.

— О, ти говориш про це кожного разу.

— Я тебе просив надягати рукавиці.

— У, який ти в нас вибагливий, Ксандрику мій.

— Мені так подобається коли те це повторюєш. Бх, — похлинувся від щітки в роті Олександр.

— Не говори, коли в тебе щітка в роті.

«І після цього я весь день лежу на дивані».

— Може ми купимо телевізор? — поцікавився Олександр.

— Це занадто дорога іграшка, я не можу її дозволити.

— Ну м-е-е.

— Не починай, Ксандрику.

«Їй дуже подобається лежати обіймаючи мене. Її мурчання так заспокоює».

— Му-р-р.

— Мені варто відійти, — сказав Олександр.

«Проте вона вприскує свої кігті коли ти хочеш змитися».

— Му-р-р.

«Лежати, обіймаючи мене,  її найулюбленіший спосіб проводити вихідні».

— Му-р-р-р.

«Вона весь день просто лежить на дивані, обіймаючи тебе, та вимагає, щоб ти робив те саме. Спочатку це приємно, а потім ти перегріваєшся та повинен лежати, поки тебе лижуть, десь на третьому місяці щотижневих вихідних це починає набридати. Лише трохи. Головне голити волосся на пахвах, бо іноді їй стає нудно та вона починає покусувати волосся».

— Ай, ай.

«А потім починає дряпатися, бо ти вириваєшся».

Одного дня.

— Я тебе лишу самого, не ламай нічого, — сказала котодівчина та покинула квартиру.

«Головне запевнитися, що вона не буде гратися з усіма висульками на мотузках, що висять по всій квартирі».

— Вау, — мурчала собі під ніс котодівчина, поки штовхала між руками прив’язану до стелі лляну ляльку.

— Ти збиралася йти.

— А, точно, дякую, Ксандрику.

«І увесь день ти один, тут немає книг, двері зачинені, ти знаєш пароль від комп’ютера, проте тобі забороняють вмикати електроенергію»

  Хтось подзвонив у двері.

— О доброго дня, — сказав Олександр котолюдям, що зайшли до квартири.

Увечері.

— Ксандрику, я повернулася!

Ксандрика не було, а на столі лежала записка.

— О ні, його викрали! — злякалася котодівчина.