Читати книгу - "Моя домашня людина, Сінторас Ватерлей"

— Чому в тебе його немає? Я чула, що у неумілих хазяїв людей забирають, не хочеш перевірити центр з утилізації людей?

— Центр існує? Людей забирають?  Чому мені про це ніхто не сказав?

— Я можу допомогти вам знайти його, дякую за це миле житло, — сказав чоловік вдягнений у джинси та сорочку.

— Миле? Тут краще чим в гуртожитках для котів, які я бачила, чому в кожного з них кімната на чотирьох, а я повинна була ділити кімнату з вісьмома іншими, — скаржилася подруга.

— Старих людських будівель за кілька років після катастрофи перестало вистачати.

— Чому вони хочуть забрати мого Ксандрика?

— Ти водила його на щеплення? — поцікавився чоловік.

— Його потрібно було водити на щеплення?

— Гаразд, схоже вашу людину повезли на цю адресу, сподіваюся ви умієте користуватися навігатором? — сказав чолові.

— А в ній є голосове керування? — поцікавилася котодівчина.

— Дуже погане, — сказав чоловік

— Ти проведеш мене?

— Ти справді хочеш, щоб тебе вела людина? — здивувалася подруга.

— Я люблю людей, чому вони не можуть мені допомагати?

— Яким чином ти ще жива? — поцікавилася подруга.

— Замовкни. Так, ти проведеш мене людиночко? — спитала котодівчина.

— Звісно, пішли зі мною, — сказав чоловік.

— Можеш заночувати в мене на одну ніч. Там краще чим на вулиці.

— Хіба у вас вже немає людини?

— Ну є.

— Законом дозволено одну людину на одну квартиру.

— Справді? 

«Потрібно рухатися, поки я ще пам’ятаю де я знаходжуся», — подумала котодівчина.

Промоклі вулиці, грім та вітер, всюди котолюди ховаються по своїм домівкам, лише одна дівчина йде через усе це все, щоб дістатися своєї любові. Любові, не кохання.

— Пробачте, вам не можна гуляти в дощ, штормове попередження, вам варто пройти в метро, — сказав коточоловік-поліціянт.

— Я не хочу в метро, мені страшно.

— Знайдіть людину, щоб вас заспокоїли, та слідуйте туди.

— Ого, тут стільки людей, зазвичай коти ховаються на місцях повище та ходять  канатними дорогами.

В метро котодівчина чула розмову.

— Так, проте економіка поступово котиться до безодні, людям потрібно повернути їхнє право працювати.

— Проте, ми ніколи не научимося, якщо так продовжиться.

Люди теж вели розмову.

— Справжній головний біль вчити цих котів. Вони постійно приводять своїх однолітків, — сказав один з людей.

— А ці батьківські збори? Всюди шерсть і смердить, як в лотку.

Котодівчина нервувала та почала розмову.

— Ви перший кіт-машиніст, якого я бачила, яким чином ви перебороли страх підземелля.

— Я був спеціальним, коли я народився.

— Популяція людей близька до вимирання, — говорила котодівчина, — Я створила петицію, щоб припинити законопроєкт з приводу їх винищення. Вони хочуть каструвати усіх людей та після цього лишити їх працювати вчителями до кінця життя.

— Що ж тоді тебе спиняє? На їх місці логіка, — втрутилася інша котолюдина

— Люди та коти можуть жити разом, вони нам постійно допомагають, навіщо робити з ними таке погане?

— Люди смердючі, вони постійно втрачають здоровий глузд та скаржаться на якість життя. Їх час закінчився, вони знищили самі себе.

— Мій Ксандрик не знищував нікого, він постійно шукав притулок для котів, яких знаходив.

— Ой перестань, єдина причина, чому ти людей захищаєш, бо в тебе немає друзів і тобі вічно страшно. 

— О, тобто мені страшно? — сказала котодівчина та кинулася на співрозмовника.

— Що тут відбувається? — сказав один з котолюдей-поліціянтів.

— Я послизнулася, а цей поліз на мене…

— Ні, ні. Ви не повірите ж їй, вона сама, чекайте, ні, приберіть свої руки від мене, від вас смердить, хоча б  помийтеся…

— Нема чого намагатися дістати мого Ксандрика, сволота, відкрив він центр зі знищення людей.

Непогода закінчилася. Промоклою, котодівчина йшла вулицею, відчепившись від своїх старих знайомих, намагаючись обходити людей, та не просити в них допомоги.

— Тут так незрозуміло, цей навігатор… Привів мене прямо туди куди мені потрібно. Проте чому тут недобудована будівля? Пробачте, хіба не тут повинен бути центр зі знищення людей? — спитала Котодівчина в одного з робочих.

— Ви принесли людину на знищення?

— Ні.

— Цей центр лише будується, проте фінансування в нього паскудне, виявляється, що усі ладні скаржитися, проте ніхто не хоче платити заради того, щоб прибрати людей.

Темні провулки незайняті нічліжки. Періодичні епідемії мало кого цікавили, бо каналізацією багато хто не бажав користуватися.

—  Я промокла, я не хочу нікуди йти. Лише зайду до цього людинокафе.

— О, ти той кому я будувала житло, який же ти лапуля, — сказала котодівчина, гладячи людину, що підійшла до неї.

— Вітаю, ви знайшли вашу людину?

— Ні, я не знайшла, му-р-р.

— А ніякою записки не лишили?

— А, лише цей папірець.

— Тут написано, що вам потрібно сплатити податок та вам відразу повернуть вашу людину. Також тут написано, що вам потрібно придбати телефон.

— Податок? Який податок? Де його можна сплатити?

— Тут написано де.

— Скажи мені.

— Просто прочитайте.

— Я не умію…

— О, гаразд, якщо відпроситеся у менеджера, я вас проведу.

— Ти такий лапуля, гаразд, я йду просити.

— Я вчився пів життя, я працював інженером, і ось до чого моє життя скотилося.

Через годину дороги.

— Дякую, що провів мене, — сказала котодівчина та обійняла його.

— Можливо все не так вже і погано, — сказав він собі під ніс.

Однією сплатою пізніше. Однією мандрівкою додому.

— То ми тут, — награно спокійним голосом сказав Олександр.

— Ага, хіба ти не радий? — раділа котодівчина.

— Тобто ти просила читати тобі вголос, не через те, що тобі подобається мій голос?