Читати книгу - "шанс на життя, Коба Тамара"

− Дідько! – промовив Максим прокинувшись серед ночі в холодному поті. – знову ці кошмари сняться. Та скільки ж це триватиме?!

П'ятнадцять років тому у віці десяти років маленький хлопчик ледве втік від батьків пияк, і блукав серед будинків в маленькому містечку, шукати його ніхто не став тому він просто йшов собі насолоджуючись першими спокійними хвилинами в житті. Через кілька годин хлопчик почав мерзнути та відчував сильне почуття голоду, довго не вагаючись вирішив поцупити гаманця у першого ліпшого прохожого, в нього це гарно виходило, адже робив це не одноразово для своїх батьків.

− Раджу тобі віддати те що ти взяв. Негайно!− проговорив хлопцю високий статний чоловік десь за сорок років. Голос його був низьким та дуже спокійним, не звучало в ньому нервування, злості чи роздратування. Знав би тоді Максим до кого ризикнув полізти в кишеню.

− Вибачте прошу, я не мав вибору, мені дуже треба. – наче камінь який глибоко засів у землі, хлопець стояв на місці як вкопаний та просив пробачення за вчинок.

Після тривалої розмови, з'ясувалося що чоловік є кримінальним авторитетом, і дуже впливовим та серйозним, йому пощастило що Акула (прізвисько бандита) був у гарному настрої та вирішив забрати хлопця до себе, адже той мав непоганий потенціал який він розвив при подальшому служінні чоловікові, який в той час взяв на себе обов’язок виховувати його, бо хлопчик нагадував тому свого покійного старшого брата. Багато років потому волею долі бандитів піймали, кого відкупили, кого посадили, дехто втік, деяких навіть вбили. Позбувшись свого дому Максим втік до іншого міста на інший край країни, засів на деякий час та лише потім вирішив спробувати працювати чесно щоб не потрапляти у такі історії, і таким чином він потрапив до СТО в якому працює вже багато років.

Рано вранці чоловіка підняв будильник який був заведений на п’яту тридцять. Він повільно піднявся, важко зітхнув та пішов до вбиральні, потім на кухню, та випивши гарячої кави став збиратися на роботу. Його життя нагадувало йому день бабака, все повторювалося кожного дня спочатку і ніяких відмінностей не мало, дні змінювалися роками й не дарували чоловіку радості. Одного ранку стоячи на зупинці він побачив як доволі молодого віку парубок витягнув гаманця з кишені старої жінки, та вирішив нічого не робити, і не казати. Звісно ж в автобусі їй нічим було розраховуватися, тому водієві довелося її висадити. Ні сорому, ні вини Максим не відчув, бо мав за своєю спиною такі самі гріхи та ще тяжчі.

− Максе, хутко підійди до мене, є розмова. – покликав до себе начальник Павло Петрович.

− Вже іду, одну хвилинку. – чоловік затягнув деталь на машині, витер руки ганчіркою, і кинувши її в сторону пішов до кабінету начальника.

− Сідай хлопче. Оскільки ти в нас працюєш багато років, і про тебе багато позитивних відгуків, завжди приходиш вчасно на роботу та і взагалі немає до чого прикопатися, я вирішив підняти тобі посаду. Як ти на це дивишся? Досить бруднити руки в мастилі, сидітимеш собі в чистоті та будеш займатися паперами.

− Знаєте я радий що ви такої думки про мене, і інший на моєму місці залюбки погодився, та мені подобається бруднити руки, до того ж цев мене виходить найкраще, я люблю машини та все що з ними пов’язано. Дякую велике за пропозицію.

− Я не пропоную двічі ти це знаєш, сподіваюся що ти гарно подумав перш ніж дати відповідь, і не пожалкуєш про це.

− Так, ще раз дякую.

− Ну то добре, як знаєш. Не зволікай та берися до роботи.

СТО працювало до восьмої години вечора, хоча начальник заохочував працювати на годину довше, та з бохочийлишався лише Максим. Кількома днями пізніше після закінчення робочого дня до СТО підкотилася машина червоного кольору, хлопець вже зрозумів що за кермом була жінка, бо в салоні висіло багато іграшок та різних непотрібних дрібниць.

− Агов, ви ще працюєте? – витираючи сльози підійшла до чоловіка жінка з повними очима надій на допомогу.

− Ні, ми зачинилися сорок хвилин тому.

− Але мені дуже потрібна допомога, я ледве сюди дісталася. Будь ласка, в мене тяжке положення?! – майже благала жінка, і дістала з кишені гроші аби продемонструвати що оплата буде за подвійним тарифом.

− Ну гаразд, та ціна буде у три рази дорожче. – відповів він їй, бо знав що може заробити більше грошей не прикладаючи зусиль, а інші наслідки його не цікавили.

− Більше? Та це все що я маю при собі?! Зрозумійте мене, я можу завтра довезти кошти лише допоможіть, прошу?!

− Ні, повна оплата сьогодні, або ремонтуйте самі свою машину!

− Добре, гаразд. Як що до браслета, ось дивись, воно коштовне і з камінням, дорого вартує. Візьмеш?

− Ну, гаразд. − не довго думаючи відказав чоловік жінці та узявся до роботи.

Після завершення роботи він повернув машину власниці, розповів в чому була проблема та давши декілька рекомендацій розвернувся та пішов. По дорозі додому його не відпускало відчуття наче за ним хтось стежить, весь шлях додому він пройшов з почуттям легкого страху та смертельного холоду по спині.

Тридцять перше жовтня, це день коли діти виряджаються в костюми монстрів та ходять по будинках просячи цукерки проказуючи "гаманець чи життя", Максим не дуже любив спілкування, та до дітей відносився добре, і все ж цукерки залишав на подвір’ї, щоб кожен міг собі взяти, та це лише для того, щоб вони не дзвонили у дзвоник і не заважали відпочинку. Після важкої зміни на роботі чоловік по дорозі додому зайшов до цілодобового магазину, узяв собі пляшку пива та сигарок на вечір, це інколи давало йому можливість забутися та спати як немовля не пам’ятаючи нічних жахів які йому снилися. Вечір проходив доволі приємно, перед телевізором, він дивився матч по футболу, пив пиво та в цілому відпочивав. Стук у двері привів чоловіка в почуття, хоча зазвичай до нього дуже рідко хтось приходить тим паче о другій годині ночі, не звертаючи уваги продовжив сидіти у кріслі спихаючи все на те що, то дуріють діти. У двері постукали вдруге, Максиму це вже не здавалося жартом та почало роздратовувати,  та він вирішив ігнорувати, бо це точно діти, дорослий би використав дверний дзвінок який значно вище розташований ніж маленькі дітлахи могли дістати. Після третього стукоту чоловік стиснув кулаки та повернув злий погляд у сторону виходу стискаючи зуби, на обличчі читалося явне роздратування, погляд посупився та почали грати вилиці. Піднявшись з крісла він нервовими кроками підходив до дверей, і з люттю відкрив їх наче хотів зірвати з місця. На чоловіка наче відром вилився холодний піт, мороз пробрався до кожної клітинки шкіри, а очі налилися сльозами, його заціпило від несподіванки. Перед ним стояв скелет, справжній скелет, ростом під два метри та з багряними очима які палали вогнем.