Читати книгу - "шанс на життя, Коба Тамара"

− Гаманець чи життя? – промовив гість стоячи на порозі ледь нахилившись вперед, та склав кістляві руки за спиною й подарував чоловіку моторошну посмішку.

− Якого… що за! – це все що міг проговорити Максим.

− Ти мене запросиш до середини чи будемо спілкуватися тут? – запитала смерть, і не чекаючи відповіді посунула у сторону чоловіка та зайшла у будинок й сіла напроти телевізора сьорбаючи пиво яке текло крізь дірявий рот по хребту та проливалось на крісло та підлогу. – То що, ти почнеш сьогодні говорити, чи мовчки стоятимеш на порозі? Зачини двері, добре, бо протяг є трохи, бр – промовила смерть до чоловіка, та повела плечима так наче скидає з себе сніг.

− Гаразд. – це все що Максим зміг з себе видавити, та закривши двері ледь помітними та повільними кроками рушив у сторону гості, і намагався не дратувати якщо це було можливо.

− Тож, наскільки мені відомо, ти не дуже цінуєш чесність, добро чи інші людські якості так?

− Що ти таке? Що тобі треба від мене? Це сон? – тремтячим голосом з ноткою страху запитував до співрозмовниці чоловік.

− Скільки запитань кожного разу, знаєш ти нічим не відрізняєшся від інших людей. Ви всі одинакові зсередини, гнилі до кісток, і тільки вдаєте що чогось варті. Лише одиниці можуть зі мною спілкуватися без страху, та ти до цього списку не входиш. – відповіла нудним тоном смерть перебираючи свої кістляві пальці немов віяло, і повернув до чоловіка свою голову на 180 градусів, потім тулуб, і в решті всі інші частини скелета аби продовжити розмову.

− То ти прийшло по мене? Мені вже час помирати?

− Так, а може і ні. Ні, все ж таки так. Хоча….

− Досить тримати мене за дурня! Я може і не приклад для наслідування та все ж маю право знати що буде!

− О ні-ні-ні, не маєш! Люди мають право вибору, не більше, запам’ятай. Бо все інше це лише наслідки. Отже, так. – мовила смерть перегортаючи листки маленького блокнота який взявся з повітря у руках. − У тебе був вибір допомогти старій бабці на зупинці, допомогти жінці з машиною, і купа інших можливостей стати хоч на краплинку хорошим, та ти вирішив не втручатися, хочеш ти цього чи ні та це теж вибір.

− Як це може бути вибором,  якщо я не втручався не у свою справу?!

− Слухай ну чесно, навіщо мені тобі пояснювати якщо ти не розумієш!! Фух, наше спілкування затягнулося. Отже, так, я тобі даю рівно 12 годин, протягом цього часу ти маєш мені довести що маєш право продовжувати своє нікчемне життя. − з відразою відповіла смерть оглядаючи дім Максима, даючи зрозуміти що він насправді живе як нікчема, і сидить на місці та не розвивається.

− То як це буде? Це буде боляче? Помирати?

− Ну, дивлячись як ти помреш. Це може бути зупинка серця, аварія, постріл з пістолета, задихнешся, втонеш, кинешся під машину, і купа інших варіантів. Знаєш я б не давала тобі й 12 годин, та правила є правила, навіть для таких як я, тож не дратуй мене, і починай щось робити. – вже розлюченим голосом відповіла йому смерть, та підходила до Максима повільними кроками, і коли стала у притул відповіла йому, − Тік так, час пішов. – та розчинилася в повітрі залишивши після себе на декілька секунд палаючі у вогні червоні очі, та маленький презент.

Зранку чоловік прокинувся від звуку будильника, кинувся в ліжку весь у поту, вхопив голову руками тяжко вдихаючи повітря. Списавши все на сон, він трохи заспокоївся та направився до ванної кімнати. Закінчивши приймати душ, повільними кроками він підійшов до дзеркала та одним рухом протер його від пару, й побачив на обличчі над лівою бровою протяжний шрам, який закінчувався біля шиї. Страх заволодів ним відразу, він зрозумів що це було насправді, та нащо боятися того, що, і так настане, він навіть не хотів спробувати щось змінювати в собі, а тим паче щось комусь доводити. Тому залишив все як є, хоч і сильно боявся.

 Та час спливав. Максим вирішив піти розвіятися, та сходити до клубу в останній раз. Провівши час для себе, хлопець побачив на годиннику що час до приходу вчорашньої гості наближається, й вирішує йди додому аби зустріти її там.

Відкрилися двері клубу на задній двір, чоловік переступив поріг, зачинив за собою двері, зробив останню затяжку сигарети яка здавалася йому порятунком на той момент, кинув курок на підлогу, загасив її ногою та зібрався йти, та почув неподалік біля баків зі сміттям тихенький та писклявий голос, який наче кликав на допомогу. Він стояв пару хвилин роздумуючи чи варто йти подивитися що там коїться, адже в голові він розумів що там точно не у хованки грали.

− Мм… дідько, ну добре. – промовив чоловік піднявши голову до гори, і з заплющеними очима тяжко видихнув та направився в сторону звуку.

− Допоможіть. Прошу. Хто-небудь. Будь ласка. Прошу!!!

− А ну, замовкни дурепо, мені потрібні лише твої гроші. Замовкни я сказав, бо заріжу!!

− Допоможіть! – молила та кричала дівчина років 16, сльози текли по її обличчю змиваючи туш та косметику з очей, вона крутилася та брикалася немов пташка в руках злодія, відбивалася як могла, та це не рятувало ситуації.

− От стерво, я тобі зараз.. – відповів грабіжник та дістав маленький ніж з кишені, щоб використати.

− Агов, ану відійди від неї. Ти почув!! – пришвидшив крок перетворюючи його на біг, наближався Максим до них.