Читати книгу - "Казочка, Ірина Червінська"

Казочка

Розповім я вам казочку. А щоби місяць не діяв на нерви, засуньте штори, бо вчорашня полуда не була такою яскравою, як зазвичай. І спадала вона значно швидше. Сповзла масками та встелилася червоною голлівудською доріжкою до основного пункту призначення (зупинку, до речі, в таких випадках обирають здебільшого самостійно). А навколо – зграї папарацеподібних і шакалоусміхнених доброзичливців. І кожен з персональним Ісусом на виставку, плакатом і біл-бордом на чолі замість третього ока, та з протилежним обличчям єдиносущого Януса на потилиці. Ви ще дотепер сподіваєтесь, що ці законослухняні та завждинапоготовідопомогти громадські гвинтики отак одразу подадуть руку посеред степу вашої неслави? Чи обліковуєте додаткові тузи в їхніх кишенях? Вони не мають жодного інтересу до чужого кредиту довіри, а їхні леза завжди бездоганно ріжуть: направду, найкраще людей розважала тільки смерть намислених ворогів. І якщо особиста Кліо вам посміхається зараз, то це зовсім не означає, що імена ваші ще не вписані до Зеленої книги майбутніх мешканців тих міст, де одночасно шелестять осики й дуби та пластиково-ганчір’яні квіти, зібрані парами.
Розповім я вам казочку. А щоби краще спалось моїм улюбленим, то уявіть собі Горгани і їхній трембітний спів. А потім одразу ж забудьте. Бо в тих горах-негорах… А може, то були забетоновано-помальовані скелі з печерами, які виблискували хай-тековими обладунками. Як давні лицарі, відсвічували ними на сонці, ховаючи під тонованим забралом офісні очі, і вишикувалось їх сотні, і тисячі, і тисячі тисяч. І тісно їм було в межах одного міста, аж вулички губили сенс дворядових розміток, і дерева маліли в їхній тіні. Не родили там смоківниці, висихали всі джерела, іржавіли замки у дверях стародавніх, покинутих палаців і липнуло болото до березневих підошов.
Розповім я вам казочку. А щоби вас серед ночі не будила спрага, уявіть зимні води Пруту. У тих річках, а може, і не річках, риба водилася різна: і стонога королівська форель, і дрібна вампіриця-плотва, і карасі-самураї косяками танці витанцьовували на зеленому камені. А тамтешні аборигени божилися, що бачили навіть у прозорій глибочіні чотириногу черепаху-синьоочку, панцир якої є твердішим за титанові монети до того часу, поки на нього не плюнеш тричі й не заспіваєш про любисток. Але мало хто на таке наважувався, бо тоді сам одягав ту черепахову хатину на себе. А ще бачили молюска із шістнадцятьма мацаками, котрий харчувався самими лише тендітними руками прачок. І навіть показували усім туристам часточку панцира й обслизле присисальце на знак правдивості власних візіонерських потуг. І можна було б їм вірити, якби за кілька гір не отаборився прикордонний виїзний ярмарок з усілякими штукенціями, дивними й доречними. Хоча, на мою думку, немає підстав сумніватися в клятьбі бідних селян, адже чорні українці теж існують.
Розповім я вам казочку. А щоби проти ночі не завітав у гості недобрий бабайко і не випив дихання ваше, уявіть себе на висоті пташиного лету. І нехай вже краще вас жаба задушить, що ви не сизокрилі яструби, аніж якась незрозуміла вигадка давньоязичницьких племен. Бо те, що можна побачити глобально з висоти освіченого птаха, у закріпачені суєтою суєт і Молохом комплексів мозки не вкладається. Бо воно не гумова куля і не різнобарвний пластилін, і не плазма, котра набуває форми заповненої нею пустоти. Це їжак із гострими голками, що проштрикнуть свідомість наскрізь і крізь дірки свистітиме вітер змін, це малахітовий квадрат із чотирма кутами, який не розламається від ударів у спину, це трикутник зі всевидячим оком, яким так люблять лякати одні інших заради не ставлення дурних запитань. Але ж забули, забули ж бо, що око все-таки всевидюче. То, може, пора завершувати будівництво приватних кунсткамер, а сісти за стіл переговорів і вирішити, нарешті, що з цим усім робити, поки не прийшли гладкі й борзі й не встановили чергову дошку пошанівку сатанинського в людському. Бо ви ще не чуєте, бо ви ще спите, а за рогом вже випрошує притулку Маразм-скоморох з бубном на шиї й сараною в дорожній сумці.
Розкажу я вам казочку. А щоби не турбували моїх золотих триповерхові жахіття, то перенесіться уявою туди, де буває найтепліше й найспокійніше в пору повеней і вітрів. Там цвітуть сади забуття, там гуляють за ручку тихі й покірні, там ллється вино й ламається хліб. Там з усіх птахів найбільше поважають голубів і чорних галок. Там співають, фальшивлячи, але нікому то не заважає. Там тиша в серці колобродить триголовим Цербером. Там шанують символ Землі, щороку її запліднюючи. Там усе життя половинне й недоречне, бо жертовні дари несуться не за призначенням. І ніхто не розуміє, чому пазли не складаються в картинку, чому фарби розмішуються начорно, чому той, кого щоденно задобрюють, щорічно повторюючи шлях Сонця, не слухає, не дивиться, не… Бо він – не Сонце, а щось інше й більше, бо світогляд повинен бути чистим, бо кожному воздасться за вірою його.
Розкажу я вам казочку…

03.-13.11.2014, Калуш

Кінець