Читати книгу - "Тоді б у місті перестали йти дощі, Ірина Червінська"

    Життя змусило мене зненавидіти дощ – цю тягучу товщу небесної води в усіх її проявах: зливи, громи, блискавиці, тупо-нудне гупання, хлюпання та хлипання крапель по шибах, дахах, відливах вікон, водостічних канавах, калюжах, парасолях, куртках, руках, очах, волоссі, телефонних будках, клейонках, натягнутих на газетні намети, кіоски та ятки на базарах. І мжичка, яка в’їдається в саме тіло навіть крізь щільний шкірний покрив та осідає там холодною росою. Він завжди нахабою вривається в мою особисту спеку і зачиняє або вдома на сім засувів урагану, або в душній кав’ярні наодинці під пильним наглядом зелених стін і старого бармена, який за роки роботи тут зумів напрочуд гармонійно зростись із дерев’яним шинквасом.
    А ще буває, що ці, так невдало передбачувані метеорологами погодні умови ув’язнюють мене глибині чужих очей.  Лише я і чужі очі, без слів. Завжди навпроти. Ніколи поряд. Ніколи не торкаючись, тільки тріпотливо дихаючи в ще нерозпізнаних почуттях не то страху, не то захоплення. Страху, що дощ залишить мене в тому полоні навіки. Захоплення… хіба що переплетінням ароматів алкоголю, кави й терпкого цигаркового диму.
    А тут вже головне не зациклюватись. 
    Тому  я відвертаю голову в намаганні все ж таки знайти ту лінію зрощення бармена з деревом шинквасу. Та для цього треба, щоб він вийшов за межі того куцого простору, заповненого пляшками з різнобарвними етикетками, дзеркалами, які обов’язково створюють ілюзію подвійності всього, що стоїть на полицях, автоматом, який вряди-годи вихлюпує зі свого металево-пластмасового нутра чорне, густе еспресо, та комп’ютером,  що автоматично підсумує вартість спожитого клієнтами, враховуючи навіть ті краплі кави, що падають з ложечки на накрохмалену скатертину. 
Я так давно ніде не натрапляла на накрохмалені скатертини!
Та бармени – не волхви, думок читати не вміють. Вони здатні лише усміхатись посмішкою Бельмондо та до блиску натирати бокали, стакани, келихи, стопки, чарки, поверхню шинквасу й буклети меню.
Отак і цей дещо потойбічний старий бармен. Помітивши мою надмірну зацікавленість його персоною, який, мабуть, виразно читався в моєму погляді, показав, достоту як демонструє художник  картини на виставці, пожовклі від часу чи тютюну тридцять два й учепився до наступного келиха. Ця робота йому явно подобалась. По колу. По колу. По колу. Знову і знову. Чистота і блиск.
Мене заїло, як то кажуть. Я мусила знайти ту межу вростання людини в лаковане дерево. Ну мусить же бути хоч якийсь спосіб це дізнатись. Та на мої безсоромні й нахабні спроби примусити цього перестаркуватого типа в чорній жилетці та білому метелику поверх бордово-малинової сорочки принести мені відполіроване меню він лиш відпрацьовано всміхнувся і жестом відіслав до мого столика офіціантку.
Шкода.
Не вдалося.
Мушу тепер пити другу каву.
За останні п'ятнадцять хвилин.
І повертатись в полон чужих очей.
Які не торкаються, лише живуть.
Дощем.
Холодом мжички.
Зачиняють вікна і двері, не даючи можливості для втечі.
Утечі…
Що я тут роблю з ними?
Що вони роблять зі мною?
Зіжмакані купюри лягли на блискучу шкіру книжечки рахунку.
Ми нічого одне одному не сказали.
Просто сиділи.
Я за одним столиком, він – за іншим.
Я – в товаристві зелених стін, він – вродливої жінки в зеленій сукні.
Ми завжди приходимо сюди, коли дощ. І, можливо, десь серед інших думок, як от сьогодні, завжди пробуємо вгадати, що б трапилося, якби я не курила, а він був самотнім одинаком, який втомився від надміру порожнечі світу?
Тоді б у місті перестали йти дощі.

22.07.2009 р. Калуш.

Кінець