Читати книгу - "Мапа до себе, Софі Сайк"

Вона сидить на березі моря і здалеку може здатися, що вона розібралася в плині життя і просто хоче насолодитися тишею. Хвилі бушують, перетворюючись на піну, а волосся куйовдиться, заважаючи огляду. Ця картина здається мирною і спокійною, навіть не скажеш, що в неї в середині завжди грає чорно/білий фільм. Якщо зазирнути туди, то ми побачимо той самий пляж, море і дівчину. Однак, тут щось не так, чогось не вистачає. І коли тобі стає тут душно і важко дихати, ти розумієш, що в цьому світі немає вітру. Тому що й море перетворилося на чорну гладь, і волосся непохитно спадає на плечі. А вона сидить на березі, як розбитий корабель. Нічого не змінюється, час зупинився. Цікаво, якщо запустити сюди вітер, то чи прийде все в рух? Чи зможе вона знову вийти в море до чогось нового? Де знайти двері, щоб сюди міг залетіти вітер?  Було б добре, якби її думки провітрив вітер, вони тут вже давно померли, а їх попіл не дає місця новим. Тут давно ніхто не прибирав, все без змін. Навіть речі, що оточують вросли у свої місця. Ця статичність починає дратувати. Як хочеться знайти ті двері, і запустити сюди вітер, щоб він став буревієм і порозмітав все на своєму шляху, освіжив цю кімнату. Чи став штормом і досягнув би дівчини й забрав її з собою у подорож. Створив хаос, привів в рух хоч щось, щоб вона знову почала дихати. Знову орієнтуватися в житті. Бо таке враження ніби вона вже давно померла і шукає тут, на цьому березі,  вітру, щоб він розвіяв її попіл. А я тут стою і спостерігаю як вона поступово розсипається. Все, що я можу зробити, це запропонувати їй розмову. Хочу сподіватися, що саме цього вітру вона і чекала. Щось, що почне змінювати її плин часу і допоможе їй розправити вітрила.