Читати книгу - "Мапа до себе, Софі Сайк"

Я сіла поряд, на вогкий від нічного дощу пісок. Вона навіть не звернула уваги, продовжувала дивитися на безкрає море. Я згадала, навіщо прийшла на цей пляж. У мене теж кепський настрій, і щоб розвіяти свої думки, я вирішила прийти сюди, на цей осінній пляж, щоб насолодитися тишею, пейзажем і випити гарячої кави. Точно, у мене є кава. Можливо, це допоможе почати розмову.
– Перепрошую, чи не бажаєш кави? – звернулася я до дівчини, тим часом риючись у сумці в пошуках термоса з кавою.
– Що? – наче виходячи з трансу, вона перевела погляд на мене.
– Кава, – я вже протягую їй філіжанку, з якої йде пар, що намагається зігріти тутешню сирість.

Вона несвідомо бере горнятко, продовжуючи пронизувати мене поглядом, наповненим запитаннями.
– Я також прокинулася з порожнечею всередині, – зітхнула я з посмішкою, переводячи погляд на небо. Я витягнула ноги, обпираючись позаду на руки. – Мені здалося, що тобі не завадить компанія. Вибач, якщо я ненавмисно втрутилася у твій діалог із морем.

Вона перевела погляд знову на море і мовила:
– Все гаразд. Воно все одно мовчить.

Нарешті, ти посміхнулася, хоч і зі смутком, але це вже початок. Зробивши ковток кави, ти продовжила:
– Сьогодні воно напрочуд неговірке.
– А про що зазвичай воно тобі розповідає? – зацікавлено поглянула я на тебе.
– Про поранені душі живих кораблів, – знову посміхнулася ти.
– Але від берега знову у море ідуть ті, хто віру і правду знати хотів.

Ми разом зайшлися реготом.
– Не думала я, що сьогодні знайду тут поціновувача творчості Скрябіна, – твоя посмішка ставала все теплішою, і я всередині раділа, що хоч трохи змогла зігріти той холод, що живе у твоєму серці, як ця чашка кави цей прохолодний ранок.