Читати книгу - "Мапа до себе, Софі Сайк"

Після паузи ти знову почала діалог. Певно, сумувала за спілкуванням, але не зізнаєшся в цьому ні мені, ні собі.
– Тобі не здається, що ми живемо в чиємусь фільмі? Режисер уже розписав усі ролі й сюжет, а ти зараз маєш усе це відіграти, не знаючи сценарію. Втомлює, – тяжко видихнула ти.
– Але ж у кожного свій фільм, а ти – і є той режисер, який ставить декорації й вирішує, як далі розвиватиметься історія.
– Тоді в мене погано виходить писати історії. Ти набагато вправніша в цьому. Я б не підійшла до незнайомої людини й не почала розмови, – ти задумливо зробила ще один ковток кави, продовжуючи дивитися на море. – Скажи мені, пані режисерко, навіщо твоєму фільму потрібна зустріч зі мною?
– Коли я побачила тебе, мені здалося, що, навпаки, це твій сюжет потребував мене. Здалося, що ти натиснула на друкарській машинці клавішу з крапкою, але вона ще не відбилася на папері. Мені стало цікаво, чому тебе так приваблює ця крапка. Подумала, можливо, є шанс перетворити її на кому.
– Навіщо тобі це? – видала ти нервовий сміх.
– Альтруїстка? – грайливо сказала я.
– Хто в наш час безкорисливо допомагає людям? – зі смутком промовила ти.
– Я. Можливо, наша зустріч не приведе до крутого повороту сюжету у твоєму фільмі, можливо, ми більше не побачимося, але це лише “можливо”. Чому б не спробувати?
– Якщо ти так добре розбираєшся в сюжеті, розкажи мені, про що мій фільм? – з викликом ти подивилася на мене, а в голосі чулися нотки злості.

Тебе почала дратувати наша розмова? Чи, можливо, ти так боїшся змін, що одразу будуєш оборону?