Читати книгу - "Перевізниця, SillVall"

   Вереск шин старого чорного бентлі змусив тиху вуличку прокинутися. Не часто у спальних районах будуть так галасувати люди. Ніч виявилася холодна. Все повітря довкола було просочене страхом та тривогою. А тиша, що панувала тут, викликала відчуття дискомфорту і змушувала мурах бігти по холодній шкірі. Дихання само по собі зупинялося, ніби чекаючи розрядки. Але її не було. Напруга просочувалася у кожний темний закуток. Відчувався кожен удар гарячого серця у грудях. Так тихо, що навіть птахи не осмілювалися подати голос.

   На узбіччі лежав сніг, зметений у невеликі купки, що розташовувалися по дві сторони алеї. Дорогу освічував всього-на-всього один невеликий ліхтар. Та його світла було недостатньо, аби осяяти таку велику територію. Вулиця потопала у темряві й ховала в собі чимало таємниць.

   Звук відчинених дверей змусив повітря довкола здригнутися. Вулицю заповнив запах їдкого диму. Він ставав прозорішим, коли підіймався все вище і вище в небо. Тишу перервав звук підборів, що цокнув по бруківці, і фігура у чорній масці вийшла із-за керма машини. Обережно закривши двері й перевіривши, чи немає тут нікого, жінка, накрита темним плащем, натягнула усмішку. Затушивши сигарету, вона непомітно видихнула повітря, яке теж почало перетворюватися на білий пар. Мороз пробирав до кісток, пальці починали тремтіти, а щоки червоніти від морозу. Та це не було загрозою для жінки у чорному.

   Її вираз обличчя був холодним. Ніби вона і є крига. Її не пробирав холод і не лякав мороз. Жінка навіть не спробувала сховати руки у кишені плаща, а просто випрямивши плечі пішла прямо по пустій вулиці, так і залишивши машину стояти посеред алеї. Тільки цокіт підборів порушував мертву тишу. Та не на краще все це.

   Якщо придивитися до жінки, можна помітити деякі дивні речі. Її серце відбивало чіткий ритм. Орган бився повільно. Раз у тридцять секунд він видавав один слабкий удар. Той був настільки тихий, що потрібно було б прикласти вухо напряму до серця, аби почути його.

   Обличчя було відчуженим. Таким страшно-холодним, що лише від одного погляду цієї жінки дихання переривалося саме по собі.

   Натомість вона зупинилася. Попереду знаходилася невелика крамниця. Різдвяні вогні горіли навіть посеред глибокої ночі. На вітринах стояли антикварні речі. Це був не магазин, а, так би мовити, лавка, у якій продавали всіляку всячину. А напередодні Різдва на полицях з’явилися тематичні речі. Крамниця була прикрашена не тільки гірляндами, а і ялинкою, що гарно стояла прямо перед магазином. Цікаво те, що її ніхто не зрубував. Маленьке дерево росло тут вже давно, і кожен рік власник крамниці прикрашав це дерево, аби люди, що завітали у спальний район, отримали порцію різдвяного настрою.

   Якби тільки жінка могла не заходити, вона б нізащо цього не зробила. Але вибору, як і часу, у неї не було. На дверях красувалася табличка: “відчинено”, і гостя увійшла до крамнички, тихо постукавши. Дзвоник на дверях весело задзвенів, зрушивши тишу цього місця. Відвідувачів не було.

   За прилавком стояв дідусь. Він усміхався на всі зуби, що в нього ще залишилися. Він із радістю привітав нову гостю. Але жінка промовчала й одним єдиним рухом скинула із себе капюшон. Чорне, як сажа, волосся впало їй на плечі, підкреслюючи хворобливу блідноту.
— Ви Мартін-Джозеф? Це ви власник лавки?
Усмішка б мала сповзти із вуст чоловіка. Він чудово розумів, хто перед ним стоїть. Але цього не сталося. Він всього лише набрав повні легені повітря і, не втрачаючи ні краплі оптимізму, кивнув.
— Так. Це я.
— Тоді приємно познайомитися. Я Астра.
— Дивно. Ніколи не уявляв вас так. Завжди думав, що ви приходите із косою. Або ще із якоюсь атрибутикою.
— Ні, я не вона. Моя робота полягає в іншому.
— Ви перевізниця?
— Так, — холодно і непохитно мовила жінка. Вона казала це раз тисячний.
Кожен раз її запитують: хто вона? А як тільки дізнаються — бувають різні клієнти. Одні тікають, інші плачуть, треті благають їх помилувати. Та Астра не могла нічого вдіяти. Як же їй не подобалося забирати людей перед Різдвом! Вони кожен раз просять залишити їх хоча б на день. Та сама Астра не мала змоги на це впливати. Її робота — возити людей і нічого більше. Вона провідник, а не вирішувач долей. Її жорстоко покарають, якщо вона не дотримається правил і жінка це знала.

   Ось і зараз, втомлена важким днем, жінка чекала криків, сліз і відчаю. Але на обличчі у старого Мартіна не блиснула ні одна з цих емоцій. Він так само усміхався. Можливо, він знав, що час йти близько. Але його радість здавалася такою дивною.

   Дід попрямував до Астри, і двоє вийшли на вулицю. Почав падати сніг. Той ліхтар освітлював сніжинки, що падали на землю. І ту, своєю чергою, почало накривати білою пеленою.

   Мартін змінив вивіску на "Зачинено" і вийшов під сніг. Той летів йому прямо в обличчя, та діду це навіть дуже подобалося. Він, як мала дитина, задер голову вгору, аби подивитися на хмари, що бігли по безкрайньому небу. Мартін розкрив обійми, аби зловити холодний вітер, що пробирав до кісток. Астра просто стояла і дивилася. Їй нічого було сказати.

— Ну що, перевізнице, ходімо вже до коней!
— У мене "Бентлі".
— Тим на краще. Ніколи в житті не сидів у таких дорогих машинах.
Астра взагалі не чекала такої реакції та мовчала. Мартін теж, але він озирався повсюди, ніби був тут вперше, а не прожив усе життя.
Нарешті ці двоє дійшли до машини. Астра відчинила двері, і чоловік дуже навіть без проблем сів поряд, усе ще вдивляючись у вікно. Зазвичай Астрі не було діла до клієнтів, але цей чоловік так її дивував, що вона не змогла промовчати.
— Діду, вам взагалі не страшно? Не сумно? Ви не хочете назад?
— А що мені жалітися? Мені вже давно нічого не страшно. Та й суму немає. Шкода, що я не побачу цього Різдва. Можливо, воно б не було таким гарним, як раніше. На жаль, годинник іде тільки вперед. Та коли я згадую Різдво, що я проводив давно... Я був дуже щасливим. Чому б мені не гріти цим своє серце? Усе минуло. Але ж не даремно, вірно?
— Може, ви й праві.