Читати книгу - "Перевізниця, SillVall"

   Чоловік завершив розповідь, а у машині запанувала гробова тиша. Астра не знала, що сказати. Її нечутливе до болю серце жалібно стогнало, коли вона чула цю історію. А подіяти нічого не могла. Астра не знала, що мала спитати далі. Виказати співчуття чи мовчки продовжити подорож? Та, зібравшись із силами, вона задала ще одне питання, яке зараз виникло в її голові.

— Діду, а як ви жили далі? Ви радієте Різдву, хоча одне із них виявилося найтрагічнішим у житті. Як? Як ви здатні на це?

— Зараз, все минуло. А ось тоді. У мене не викликало щастя нічого. Ні свята, ні мій старший син, перед яким я завинив. Я звинувачував себе кожний божий день за смерті, яких могло не бути, якби я зайшов у крамницю, аби хоча б пішов за сином. Я думав про роботу. Але я і приблизно не пам’ятаю, чим я займався. Думав про речі, які не коштували нічого. А потім я жалкував. Так сильно, як тільки міг. Я не бажав жити. Не бажав прокидатися вранці, і звільнення із того проклятого ательє мені не допомогло. Нова робота. Дні пролітали непомітно. Син з’їхав, і я залишився один у пустому будинку, де мене ніхто ніколи вже не буде чекати. Кожне Різдво я повертався у той день. В один із таких вечорів, коли переді мною стояла індичка, а стакан міцного алкоголю не зігрівав душу, я зрозумів, що моє життя пройшло даремно. Я навіть не помітив, як минуло 5, 10, 15 років. Я не рахував та й не хотів. А у той день, коли яскраві ліхтарі освітили вулички, а на вікнах магазинів висіли гірлянди, я зрозумів, що провів все життя даремно. Жалів себе кожен день і вирішив жити. Зрозумів, що хоча б на Різдво я маю бути щасливим. Для тих людей, які ніколи більше не сядуть разом зі мною за стіл. Навряд чи б дружина раділа, якби побачила мене сумного, одинокого і п’яного напередодні свята. Ось я і вирішив жити. Знаю, що пізно і я напевно і не встиг. Але я не жалкую про те, що хоча б декілька із зим я не провів із відчаєм у серці. Болючі спогади замінилися на теплі, ностальгічні. Я б все віддав, якби міг повернутися тільки на мить у життя, яке тоді я не цінив. Тоді я не розумів, що маю найцінніше, і втративши його, я загубив і себе. Пам’ять цікава штука. Шкода, що назад не повернутися.
— А якби можна було?
— Тоді б, можливо, я б жив.
   Останнє слово Мартін сказав із якимось відчаєм. Ніби це було не просто не реально. Ніби він не міг собі уявити, як це, жити. Напевно, він давно не відчував такого. І навряд чи вже б зміг. Скелетам в його шафі не дано було зникнути. За таким життєрадісним дідом ховалися страшні таємниці. Монстри, що тягнули назад. Почуття провини, змішане із гірким присмаком крові в роті, що не зникав навіть після скількох років.

   Астра вдарила по гальмах. Скрип коліс по снігу розірвав тишу. За вікном, вкритим краплями води, що повільно сповзали по темному склу, панувала ніч. Місяць відкидав свою тінь на землю, вкриту білим простирадлом зі снігу. Зірки розсипалися по небу і відблискували на землю. Трохи синюватий відтінок снігу надавав йому містичності. Не було видно слідів. Ніби ніхто із людей ніколи не ступав тут ногою. Машина зупинилася на мосту. Внизу текла бурхлива річка. Було не так морозно, аби мінусова температура змогла заморозити швидкий, як життя, потік. Хвилі билися об берег, і цей шум долітав навіть до вух Мартіна через закриті вікна у машині.
— Ми доїхали? Це кінець?

   Астра похитала головою, що означало “ні”, але не промовила ні слова. Просто вийшла із машини й направилася до краю моста. Дід не знав, що робити. З одного боку, вони ще не приїхали. А з іншого, Астра не була людиною. Можливо, він не може ступати на цю дорогу. Та подумавши трохи, дід відкрив дверцята машини й попрямував до жінки, що саме встигла закурити сигарету, дим від якої звився вгору. Запах диму заповнив повітря. Дід мовчав. Та й Астра не говорила. Просто мовчки докурювала сигарету.

— Ви вірите у Батька Різдва?
— Ні, — мовив чоловік. — Давно не вірю. Але я вірю в чудо. В магію, що несе цей день. Я вірю, що якщо дуже захотіти, наші найпотаємніші бажання здійсняться. Я вірю, що це можливо. Наївно, по-дитячому. Але вірю. Хоча, можливо, було б і не варто.
— Дванадцята, — холодно мовила жінка.
Пальцями вона затушила вогонь і подивилася на діда Мартіна. Він не боявся того, що чекало далі. Йому було вже байдуже. Йому не було чого втрачати. Він давно це вже зробив.
— Вам страшно, що буде далі?
— Ні. Давно ні. Я не знаю і не хочу. Я жив, бо було треба, і зараз тут, бо маю. Хіба ні?
— Так, ви праві. А що б ви хотіли бачити далі?
— Те, що я хотів, вже не повернути. Тому чекатиму просто майбутнього. Якщо воно, звичайно, є.
— Їдемо далі.
Чомусь на обличчі холодної водійки з’явилася якась дивна усмішка. Кутики її вуст піднялися. Мартін це помітив, але нічого не сказав. Просто сів назад у салон, і Астра почала здавати назад. Від’їхавши трохи, вона зупинилася і мовила холодним тоном, що пробирав до кісток:
— Я теж вірю в чудо.

  Астра натиснула педаль газу, і замість того, аби викрутити кермо прямо, направила машину вліво. Машина на повній швидкості вилетіла за межі дороги та прокрутившись декілька разів навколо своєї осі, почала падати вниз у річку.

   Мартіну страшно не було. Він усміхнувся і направив погляд у зоряне небо. Місяць, здавалося, почав збільшуватися і закривав половину неба. Дід закрив очі, змирившись із життям. Картинки не бігли перед очима, але він згадував щастя. Воно неодмінно було. Сховане в шафі та прикидане пилом, але серце здатне було відчувати його, і Мартін це знав.

   Перед очима засяяли ліхтарі. В очах побіліло, а шум заповнив вуха. Це не були голоси або щось схоже. Ніби хтось увімкнув старий телевізор. Через секунду, коли все затихло, Мартін наважився відкрити очі.

   Він чекав побачити темряву. Те, що змусило б серце зупинитися. Та чоловік відчував ще його стукіт. Шалена пульсація віддавала йому у вуха. І як тільки він відкрив очі, перед ним почали з’являтися знайомі місця. Старі вулички він знав краще на свої п’ять пальців. Озирнувшись, він не побачив нічого, крім снігу. Ні бентлі, ні Астри, жодної людини тут не було. Тільки ліхтарі та гірлянди на фасадах домівок. Коли Мартін встав на ноги, він відчув себе вищим і сильнішим, ніж був раніше. Це здалося таким дивним.