Читати книгу - "Бальки, Панас Мирний"

– Я тебе, сучко, роздеру! Я тебе розметаю! Шматочка живого не зоставлю! У кого се ти вдалась така неслухняна? У тих лобурів – Грицька та Івана?.. Я-а тобі, я тобі дамі – кричала раннього осіннього ранку Параска Грицаїха на свою дочку Галю, котра, забившись у глухий куток хати, між піччю і кочергами, стояла і неутішно плакала.

Невеличке кругле личко її було все змите слізьми, чорні оченята аж горіли ними; тоненьке шовкове волоссячко пасмами порозсипалося по білому чолі, лізло у вічі. Невеличкі рученята невпокійно бігали по личку, витираючи сльози, бруднили його. Важке зітхання спиралося у грудях і раз по раз виривалося здавленим криком плачу.

– Вона завжди так; вона ніколи мене не слухає. Кажу: дай води – хоч би з місця! А мені треба уроки учити. Учитель і вчора нахвалявся: бути тобі, каже, Василю, у сажі… А я чим винуватий? Позавчора картоплю вибирали… Ви сказали: іди вибирати, покинь книжку… Учора вп'ять квасолю молотили. Коли його ті уроки вчити?.. Кажу: води дай, а вона ще й лаятись почала, – жалівся Василь матері на сестру.

– Чуєш, сучко? Чуєш?! – кричала Параска на всю хату, і лице її наливалося кров'ю. – Чуєш, кажу! Він тобі помагав учора і позавчора, а тобі важко було устати води подать? Так тобі гарно, коли його зоставлять у школі без обіду? Бач, сміття! бач, погань яка! І в кого ти вдалася, каторжна? У кого зародилася, проклятуща? Краще б малою була луснула! – проклинала Параска дочку.

Василь сидів на лаві біля столу над розкритою книжкою і радо слухав, як мати банітувала сестру. Його думки далеко були від книжки; його очі, знай, бігали то поза вікном, де горластий півень несамовито голосив на увесь двір, то по хаті… Йому так не хотілося учитись… і урок трудний такий, і учитель такий непривітний, сердитий… Коли б воля – побіг би він тепер на улицю до хлопців, у м'яча грати, свинку туряти! Ніт же, сиди над сією осоружною книжкою, довби її… Щасливий Грицько та Івась, що не учаться, бігають тепер! А він?..

Устав він сьогодні рано; мати пішла на вгород по буряки, Галя вимітала долівку. Йому на заваді і тихе шуршання притертого деркача по долівці.

– Не кури! – кричить він на сестру.

– Хіба я курю? Я злегенька мету.

– Покинь! – наказує Василь.

– А як мати прийдуть; спитають, чому не метена долівка? Що я тоді скажу?

Василь помовчав, косо поглядаючи на сестру, потім почав бурчати:

– От накадила! як чорт дорогою… Хоч би віник помочила, проклята!.. Дай води!

Галя мов не чула, замітала хату. Уже зосталося тільки біля порога.

– Галько! Кому я кажу? – гукнув Василь.

– Що? – піднявши голову, пита сестра.

– Води дай! – крикнув удруге Василь.

– Чи тобі важко самому устати напитись? – спитала Галя.

– Води дай! – одно гукає Василь. – Ти не бач, що я роблю?

– Що ж ти робиш?

Василь, як кіт, стрибнув з лави, вирвав деркач з рук у Галі і швиргонув його під піл.

– Води дай!

– Не великий пан – сам нап'єшся! – відказала гнівно Галя і нагнулася за деркачем.

З усього розгону Василь ударив її кулаком по спині. Галя присіла і, вхопившись за спину руками, залилася слізьми.

– Води дай! – одно вигукує Василь.

Щось за тінь пробігла повз вікно… Галя стояла спиною до його і не бачила, що то мати; зате Василь зразу побачив і побіг на своє місце.

– Кажу, дай води! – гукає він з місця… Галя плаче.

– Що це у вас? Чого ти ревеш, рево? – пита, уступивши у хату, мати.

– Отой… – ридаючи, хвалиться Галя, – ударив з усієї сили… кулаком… по спині…

– Бреше вона, мамо, їй-богу, бреше! Вона мете, курить; підняла таку кіптягу – дихати нікуди. Кажу: покинь – не слухає… дай хоч води – а вона почала лаятись. Так я вирвав віник з рук та й підкинув під піл. А вона ото у сльози, – виправлявся Василь.

– Брешеш… ти вдарив мене, – плаче Галя.

– Мовчи, сучко! Мовчи! – гукнула мати і напала ото дочку…