Читати книгу - "Бальки, Панас Мирний"

– Не виходь нікуди, – сказала та. – Переплаче – перейде.

До півночі воловодилася Параска, а там – і мука свій кінець має, і на неї сон є – Параска затихла-заснула. Спершу все кидалась, жахалася, а далі – наче мертвим сном узялася… Лежить бліда, жовта; тільки її зітхання важке роздається раз поз раз по хаті.

На другий день вона не вставала; на третій, хоч і підвелася, походила, та знову лягла. Все жалілася на ноги – вони у неї перестали служити. Зінька від неї не одходить, то услуговує, то розговорює. Та, видко, не любо Парасці слухати, що плеще Зінька, вона часто одверталася від неї, закутувала голову платком і притворялася, буцім спить.

Раз вона сказала Килині, як Зінька вийшла на часину з хати:

– Навіщо ти пускаєш її до мене? Коли немає її тут – мені мов і легше; а як гляну – вона сидить, – так мені і підступе під серце; наче докора та дивиться мені у вічі. Не пускай її!

– Як же мені не пускати їх? – спитала Килина. Параска замовкла і щось з тиждень мовчала. Зінька помітила, що, коли вона одійде куди – зараз і розмова підніметься в хаті, коли ж тільки вона на очі покажеться – неначе в домовині ущухне. Другі прийдуть провідати Параски – вона і підведеться, і розбалакається, а з нею – ні слова. Зінька з серцем, з виговором покинула Параску.

– Що, я не така, як другі? Я їй не служила, я їй не годила? Так, як треба було, то й Зінько, і сестро, а як прохворостили – то й пику свою одвертає.

На другий же день трохи не все місто заговорило про Парасчину болість – чого вона і від чого. Щира товаришка услужила своїй подрузі, і всі, далекі і близькі, сусіди розказували та реготалися, як Параска горшки товкла від невдачі.

Параска того нічого не чула; вона нігде не показувалась, навіть не виходила і з хати. Вона справді недугувала; до того прийшов і лист від чоловіка з полку, де він не гладить її за її бенкет з паничем. Яків таки написав до брата. Кругом вороги, кругом тяжкі її обсіли! Горенько їй, та ні з ким того її горя і поділити; досада давить за серце – а страшно її людям показати-відкрити. Видно, така вже її доля лихая! Видно, вона зародилась така безталанна! Як то хотілося погуляти, пожити – та ба! Вона боялася дивитися сама на себе, щоб не розтроюджувати свого серця: вона чула, як під ним її лихо колотилося.

Перед другою пречистою вона зовсім злягла; прийшлося бігти за бабою. На другий день пречистої у неї родилась дочка.

Коли її баба поздоровила з народженою – у неї серце наче хто у жмені здавив. Хоч би вже, коли малося родитись, то був би син, з ним менше клопоту, а то…

– Повіїще! – зціпивши зуби, відказала вона бабі.